Читати книгу - "Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова"

Походивши колами по будинку в пошуках чогось їстівного, я розчаровано зрозуміла, що все воно не їстівне для мене або принаймні не апетитне. Залишки учорашнього бенкету взагалі ніяк мене не радували. Живіт невдоволено буркотів та вимагав від мене рішучих дій.

Інстинкт виживання підказував вийти на двір. Все-таки ліс навколо. Ягоди, горіхи – все зараз буде смачніше за учорашні незрозумілі страви.

Я вийшла на ґанок, вдихнувши наповну чисте повітря, змішане із хвоєю та сирою землею, прихованою мохом. Захотілося роззутися – настільки м'якою була під ногами земля, щедро вдобрена столітнім опалим листям та голками, яке ніхто ніколи не прибирав, та товстим килимом з моху.

Видих захоплення сам вирвався з легенів – неймовірно! П'яти потонули в м'якесенькій траві. Походивши трохи, вирішила все-таки взутися, щоб не розпороти ногу прихованою гілкою чи камінцем. Лячно. Такої неймовірно м'якої землі не відчувала ніде. Навіть у рідному селі боса не ходила, бо з легкістю можна було вступити у послід якоїсь худоби чи роздерти ногу о камінь, кістку чи залізяку, яку хтось загубив чи викинув.

Обходжу хатину по колу й о диво! На задвірках – город! Трохи порослий бур'яном, але на рівненьких грядках чітко можна розрізнити рослини, висаджені чиєюсь дбайливою рукою. Підходжу ближче. Половина рослин мені невідомі, але в деяких можна розрізнити цілком знайомі овочі та фрукти: томати, щось схоже на латук, а там – кабачкове чи гарбузове листя та квітки.

Зраділа, поспіхом біжу до заповітних червоних плодів. Помідори та латук – це вже майже салат. Додати трохи сухарів, на які я натрапила в хатині – і ось вам пісний аля «Цезар».

Та тільки-но я ступила на грядку, як довкола все зашуміло та зашуршало. Я злякано здригнулася на місці. Що це?

Оглядівшись довкола, я відчула, як мої щиколотки сплуталися у бур’яні. Крок, ще один – і я наче зв’язана, не можу далі йти. Мої ноги оплітає якась рослина. Пробую вивернути ногу з міцних колючих обіймів, але жорсткі стеблини стають дедалі грубішими та міцнішими, нагадують мотузки. Скрикую та починаю панікувати. Мене затягує рослинний водоворіт! 

Рослини тяглися до мене звідусіль, оточуючи й беручі у міцне коло. Нахиляюся та намагаюся руками роздерти стеблини, але це виявляється ще більшою помилкою — гілля міцно чіпляється за зап’ястя, дряпає шкіру, не дає поворушитися. У сутичці із рослиною людина явно пасе задніх.

— Лесано! Допоможи! — кричу, хоч і розумію, що це безглуздо. Лесана напевне десь далеко, а тут окрім Ядвіги ніхто не жив. Учора я була така втомлена, що навіть не пам'ятаю, як вона пішла. Ми навіть не домовилися, як триматимемо зв'язок і як часто вона заходитиме до мене.

Що ж робити? Відчайдушно пручаюся рослинним цупким лапам, які захоплюють мене все міцніше у свій полон, але зрештою слабну й, не втримавшись на ногах, падаю. Зелені мотузки щільно вкривають тіло, і чимдужч я пручаюся, тим міцніше вони тримають мене. Пробую трохи розслабитися – це допомагає. Мотузки дозволяють легше дихати. Серце калатає, розум судомно намагається збагнути, що вдіяти. 

Моє тіло стало заручником природи або якоїсь невідомої мені магічної істоти. З очей покотилися сльози страху та безвиході, але я стараюся вгамувати себе. Рано чи пізно прийде Лесана і визволить мене. Лишається хоча б надіятися, що ця рослина-істота — не людожер.

Скільки я так пролежала в городі серед грядок — не знаю, але коли почувся шурхіт чиїхось кроків, я швидко підбадьорилася.

— Лесю! Люба, це ти? Я на городі! Ле-е-е-сю-у-у-у!

Чую шурхіт. Хтось наближається до городу швидкими кроками з боку моєї голови. Намагаюся вивернути голову, щоб побачити мою рятівницю.

— Вітаю, панно Берегине…

Ой-ой... Це голос зовсім не Лесани…