Читати книгу - "Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова"

Відкриваю очі й зажмурююся від сліпучого сонячного проміння, що лоскоче мій ніс. Де я?

Де мої жалюзі? Оце так сон!  Підводжуся на неймовірно м’якому ліжку, але швидко приходжу до тями, зрозумівши, що сон продовжується. Голова розчаровано гепається назад на подушку. Останній раз спала на перині років у дванадцять, а потім бабуня з дідом подивились якусь програму про алергію та замінили усі старі перини та подушки на нові, штучні. Але це відчуття, коли ти лягаєш і ніби провалюєшся у хмару, нагадало дитинство.

Дивно, але все те, що відбувається зі мною, нагадує казку і дитинство. Як швидко забуваєш такі прості речі, на які звертав увагу, коли був малим… Усе тоді здавалося яскравішим, більшим, чарівним.

Попри те, що я працюю з дітьми, світ навколо для мене давно втратив ті барви та яскравість, а я навіть не помітила, як поринула у сіру буденність дорослого життя. Виховували мене бабуся з дідусем. Я знала тільки, що мати померла, коли я була ще немовлям, а батько був якимось непутящим та залишив мене батькам дружини. Власне, я ніколи не намагалася його шукати, бо завжди бачила, як сіріє обличчя бабусі при одній лише згадці про нього. Та й про маму вони з дідом завжди говорили неохоче. Удома не було жодної її фотографії, жодної речі. Вони пояснювали це тим, що спогади про її смерть аж занадто болючі. Тепер я знаю, що це дійсно так, але все одно не розумію їх. Боді не стало вже понад пів року, а я досі не можу розібрати його шафу, досі дивлюся на наші фотографії та викинути їх – не підіймається рука. Можливо, кожен проживає горе по-своєму. Мабуть, у баби з дідом є своя правда і своя історія про давно померлу доньку, яку вони не хочуть згадувати. Я не звинувачую їх. Я їм дуже вдячна, і всім, що маю, зобов’язана тільки їм. Я ніколи не відчувала себе тягарем. Мене любили до нестями, як і я їх. Вони були для мене батьками, хоч і трохи старшими за батьків багатьох моїх друзів.

Бабуня завжди казала, що я їхня остання з дідом любов, яку послали до них янголи. Не можу сказати, що вони дуже вірували, але любов до усього надзвичайного я, судячи з усього, успадкувала від них. Казками про домовиків, лісових відьом і фей, які читали та розповідали вони мені перед сном, просотане усе моє дитинство.

Пам'ятаю, як вони одразу підтримали моє рішення стати вчителем. Проживши усе життя в селі, вони пишалися тим, що онука не буде важко працювати, переїде в місто та знайде там свою долю. Шукати долі в місті я, власне, й почала рано, бо дійсно не бачила свого майбутнього у селі, де головною моєю розвагою було читання затрапезних книжок з місцевої маленької бібліотеки у будинку культури. Потім у моєму житті з'явився Богдан. Ми були з одного села, опосередковано знали одне одного, але якось в різних компаніях завжди гуляли. Чесно кажучи, не дуже-то я й гуляла... Але вже у студентські роки нас звела доля в місті, де ми вчилися. Я — у педагогічному, він — у технікумі. А точніше, звела нас не доля, а день народження 6-річної Софійки… Так сталося, що підробіток у літніх таборах влітку та робота аніматором вечорами стали частиною мого студентського дорослого життя з першого курсу. Я усіляко намагалася стати самостійною, щоб хоч якось допомогти родині. Звісно, бабуся з дідом завжди старалися всунути мені якусь копійчину, передати продукти, але я чітко відчувала, що вони потребують більше турботи, ніж я. Завдяки цьому підробітку, я, власне, і познайомилися з Богданом ближче. 

Він працював розвізником піци, я – аніматоркою на дні народженні. Потім ми зустрілися знову на іншому святі, потім ще раз. Він сподобався мені своїм почуттям гумору та легкістю. Не пам'ятаю, щоб мені з кимось було так легко спілкуватися. Здавалося, що між нами немає нічого спільного: заучка-відмінниця та статний високий красень, що більше цікавився мотоциклами, ніж книжками. Але щось притягувало нас одне до одного. Це "щось" змушувало мене свідомо радити своїм замовникам саме його піцерію, в надії знову зустрітися. Потім я з подружками вже навмисне замовила піцу у гуртожиток. А наступного дня він ніби ненавмисно зустрів мене біля будівлі після пар... З того часу ми не розлучалися. Моє життя ніколи не було казковим, але з ним воно стало яскравішим, знову втративши усі кольори, коли він пішов. Моє життя перетворилося на чорно-білі сторінки нудної повісті без цікавих картинок та поворотів сюжету. Аж поки я не потрапила в Зачарований ліс. Чим вам не казка?

Хатинка Ядвіги була такою неймовірною, ніби я дійсно потрапила у будиночок на курячих лапах, де жила Баба-Яга. Тільки сучасна Баба-Яга у розквіті років, з гарним смаком та розкішним гардеробом.

Час завітати у ванну кімнату. Старенький рукомийник, примхувато красивий, на високих різьблених ніжках, вкритий трохи облізлою золотавою фарбою, одразу захопив увагу. Кран був латунним, масивним із плямами часу та води, але від того тільки більше нагадував музейний експонат.
Знімаю учорашню сукню, дбайливо вішаю її у шафу, подумки сподіваючись, що колись надіну її ще – так вона мені сподобалася. Мимохідь роздивляюся й інші сукні, що там висять – дещо приглянулося. Звідки у цієї Ядвіги стільки гарного по моїм скромним — людським! — міркам одягу? Та й взагалі дивно, що відьми й відьмаки, маючи надлюдські здібності, шукають собі вбрання у людських дизайнерів. 

Стильно вдягнена Баба-Яга все ніяк не вкладалася у створений роками образ лісової старухи-злюки у лахмітті. Відчуття себе гостею в цьому домі, хоч і казала мені господиня почуватися як удома, не давало мені обрати щось для себе, тож я просто вдягнула своє вбрання – те, в чому прокинулася вчора. У наступний Лесанін візит треба запитати в неї щодо магічної пральної машинки, бо прати руками у ретро-ванні ще й без порошку не хочеться взагалі.