Читати книгу - "Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова"
- Жанр: Любовне фентезі
- Автор: Марина Орєхова
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І що ще утнуть ці кляті монстри?
Перевдягаюсь у халат та збираюся прийняти душ після напруженого дня, відчиняю вікно. Прохолода букового лісу заповнює легені. Чарівне місце, але красу не помічаєш, коли знаходишся в постійній напрузі. Все якесь похмуре… І не через те, що вже давно сутінки.
Боже, як я ненавиджу свою роботу!
Вередливі, зіпсовані, геть невиховані та навіть жорстокі, — вони не визнають жодних авторитетів, думають тільки про себе, а усіх навколо, незалежно від віку та статусу, вважають обслужним персоналом. Хіба для цього я старанно вчилася всі ці роки? Магістратура, аспірантура… Пропускала гулянки, зубрила ночами, щоб успішно скласти черговий іспит та утриматися на стипендії, не бачилася тижнями з Богданчиком…
Вмикаю воду в душі, йду за піжамою, аж раптом відчуття повільного розслаблення після важкого дня перериває чийсь гучний крик в коридорі.
— Допоможіть!
Запахнула міцніше халат – схоже, душ почекає. Здивована, відкриваю двері та озираюся. По коридору біжать дві дівчинки з третього загону, ледве вдягнені, у шльопанцях, з мокрим волоссям.
— Що сталося? — перелякано запитую в них з порогу.
Дівчата нажахані зупиняються та явно нервують.
— Хтось за вами женеться?
Я у повному ступорі. Гидкий холодок пробіг спиною. Взагалі-то мені від самого початку, що я жила тут, було страшнувато. Це крило поки що не функціонує, але декілька кімнат відремонтували та віддали персоналу, хто не з місцевих. Однією з перших власниць стала я.
Що тут роблять дівчата? Діти живуть в іншому корпусі. Чому бігають напівголі коридорами із криками про допомогу? Думки про найгірше розповзлися збентеженим мозком. Інстинктивно показую їм жестом зайти всередину, а сама вже очима шукаю телефон, щоб викликати охорону, поліцію, рятівників та директорку.
— Яно Петрівно, ми тут ні до чого, ми не хотіли туди йти… — перша (її звуть Даша, якщо не помиляюся), починає ревіти. Друга її смикає за рукав. Здається, Юля. Вона не плакала, але явно була нажахана та кусала губи.
Дрібна доріжка з крапель води тягнулася за ними по коридору, накрапуючи калюжку і на порозі мого скромного безкоштовного житла.
— Дашо, що сталося? Чому ви мокрі?
— Там Лабудін на спір стрибнув у басейн та, здається, вдарився головою. У-у-у… Що робити, Яно Петрівно?
Мої очі округлилися, серце забилося ще швидше, пальці вже готувалися набирати швидку… Чи треба поліцію?
— От дідько… Біжи до чергового, хай кличе когось з адміністрації та зустрічає швидку. Скажіть охоронцю, хай дзвонить медсестрі, та ведіть їх у басейн. Давайте хутко, дівчата! Ох, біди наробили, монстри…
Даша схлипнула, перестала ревіти та слухняно побігла. За нею і її подружка. Тим часом у телефоні чую голос диспетчера.
— Швидка? Дитячий спецтабір "Світанок", вулиця Букова, 6, говорить вчителька Лобанова. Підліток, 14 років, впав у басейн, не дихає. Будь ласка, швидше.
Сама біжу до басейну, міцно стискаючи телефон у руці. Добре, що він у моєму крилі, зовсім поруч. Мимохідь зиркнула на годинник. Вже далеко за одинадцяту. Якого біса ці чортенята роблять у басейні? Він вже має бути закритий. Та й відбій вже давно.
Швидка пробіжка пустим коридором збадьорила.
— Він там! Швидше! — зустрічає мене на вході до роздягальні Катя зі старшого загону. Зараз розбиратися нема коли. Швидко здолавши коридор та роздягальні, вбігаю у приміщення басейну, де на мокрому кахлі, в оточенні декількох підлітків, лежить непритомний Лабудін, якого щойно витягли з води.
Там було десь п’ять хлопців та троє дівчат, які прослизнули за моєю спиною та швидко втекли. Звісно, у мене не було часу на запитання, я не роздивлялася обличчя, сповнені жаху та провини. Я впала на коліна до непритомного хлопця, що лежав на спині в одних плавках.
Перевіряю дихання та пульс, паралельно слухаю незрозуміле белькотіння переляканих та явно не зовсім тверезих підлітків.
— Він на спір стрибнув у басейн. Ми тут ні до чого, Яно Петрівно. Чесно!
Збентежено дивлюсь на двох бовдурів у мокрих капцях. Один ховає за спиною пакет, в якому явно пляшки з-під алкоголю.
Розумію, що у хлопця немає дихання, пульс слабкий. Медсестру із сусіднього крила ми просто не дочекаємось. Час згадати все, чому нас вчили на курсах домедичної допомоги.
— Аптечку мені! Швидше! — валаю я, вказуючи головою на шафку, закріплену на стіні з усім необхідним. Мені несуть валізку. Дістаю з екстреної аптечки плівку-клапан для штучного дихання, починаю терміново робити непрямий масаж серця. Один, два, три… Руки трясуться, ще трохи – і масаж серця знадобиться мені від переляку… Чотири, п'ять, шість… Роблю вдих, притискаючи плівку руками до рота непритомного підлітка… Чи правильно я все робила – не знаю.
Все це відбувалося наче у сповільненому фільмі, в повній тиші. Я чула тільки своє серцебиття, а хотіла б почути впевнений пульс Лабудіна. Курси та практика з манекеном – це одне, а тут справжня людина вмирає! Дитина, за життя та здоров'я якої я відповідаю! Клятий Лабудін, приходь до тями, благаю!
— Яно, що сталося! — нарешті влетіла в приміщення медсестра Катя з валізкою та, не чекаючи відповіді, швидко перехопила ініціативу. Я захекана відповзла від Лабудіна, мене всю трясло. Халат розхристався, відкривши ноги та спідню білизну, але мені було так погано, що навіть не одразу це помітила. Тільки відчувши слизькі погляди купки бовдурів, що скупчилися під стінкою, отямилася, запахнула міцно халат та підповзла на колінцях назад до Каті, яка намагалася привести в почуття малолітнього гівнюка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова», після закриття браузера.