Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Як у вас у Франції поводяться із убивцями дітей? — наївно запитав майор Кавальканті.

— Їм просто відрубують голову, — відтяв Данґляр.

— Ага, відрубують голову! — мовив Кавальканті.

— Здається, так. Правда ж, пане де Вільфоре? — запитав граф Монте-Крісто.

— Так, пане графе, — відказав той голосом, де вже не було нічого людського.

Граф Монте-Крісто зрозумів, що більше вже не зможуть витерпіти ці двоє, для котрих він приготував цю сцену; він не хотів сягати далеко.

— А кава, панове! — сказав він. — Ми про неї геть забули.

І він попровадив гостей назад до столу, що стояв посеред моріжка.

— Ох, пане графе, — сказала пані Данґляр, — мені соромно зізнатися в такій слабості, та всі ці моторошні історії вивели мене з рівноваги; дозвольте мені сісти, коли ваша ласка.

І вона впала на стілець.

Граф Монте-Крісто вклонився їй і підійшов до пані де Вільфор.

— Здається, пані Данґляр знову потребує вашого слоїчка, — сказав він.

Та раніше, ніж пані де Вільфор встигла підійти до подруги, королівський прокурор уже прошепотів пані Данґляр:

— Нам треба побалакати.

— Коли?

— Завтра.

— Де?

— У моєму службовому кабінеті... у суді, якщо ви нічого не маєте проти, — як на мене, це найбезпечніше місце.

— Я прийду.

Тієї миті підійшла пані де Вільфор.

— Дякую вам, люба моя, — сказала пані Данґляр, намагаючись усміхнутися, — усе минулося, мені вже набагато ліпше.

VII. Жебрак

Було вже пізно; пані де Вільфор звела річ про повернення до Парижа, на що не зважилася пані Данґляр, попри те, що їй було вочевидь недобре.

Отож, на прохання дружини, пан де Вільфор перший дав на здогад, що пора додому. Він запропонував пані Данґляр місце у своєму ландо, щоб його дружина могла доглядати її. Данґляр поринув у цікаву ділову розмову з Кавальканті, тож не звертав ніякої уваги на те, що діялося.

Прохаючи в пані де Вільфор слоїчка, граф Монте-Крісто помітив, як Вільфор підійшов до пані Данґляр, і, розуміючи його стан, здогадався про те, що він їй сказав, хоч той говорив так тихо, що й сама пані Данґляр насилу почула його.

Ні у що не втручаючись, граф Монте-Крісто дав посідати на коней і поїхати Моррелеві, Дебре й Шато-Рено, а обом паням відбути у Вільфоровому ландо; зі свого боку, Данґляр, що почував дедалі дужчий захват від старого Кавальканті, запросив його до себе в ридван.

Що ж до Андреа Кавальканті, то він попрямував до брички на двох колесах, що запряжена була великим сивим конем, якого, звівшись навшпиньки, тримав за гнуздечку слуга, що був карикатурою на англійського грума.

За обідом Андреа мало розмовляв: він був дуже кмітливий хлопчина й мимохіть остерігався бовкнути якусь дурню в товаристві таких заможних і впливових людей, крім того, його широко розплющені очі не без тривоги зупинялися на королівському прокуророві.

Потім його захопив Данґляр, який, зиркнувши на старого штивного майора і його досить несміливого сина і зіставивши ті прикмети із привітністю до них графа Монте-Крісто, вирішив, що має справу з якимось набобом, що прибув до Парижа, щоб удосконалити світське виховання свого спадкоємця.

Тож він із невимовною прихильністю зиркав на величезний самоцвіт, що сяяв на майоровому мізинці, тому що майор, як людина обережна і досвідчена, остерігаючись, щоб часом не скоїлося чогось із його асигнаціями, відразу ж обернув їх коштовностями. Потім, по обіді, буцім провадячи бесіду про промисловість і мандрівки, він розпитав батька і сина про їхній спосіб життя, а вони, оскільки їх попередили, що саме у Данґляра відкриють їм поточний рахунок, одному на сорок вісім тисяч франків одноразово, а другому на п’ятдесят тисяч ліврів щороку, були з банкіром чемні й переповнені такою люб’язністю, що ладні були потиснути долоні його слугам, аби лиш дати вихід вдячності, яка охопила їх.

Та повага, сказати б навіть, ота шанобливість, яку викликав у Данґлярові Кавальканті, посилювалася ще однією обставиною. Майор, що улягав принципові Горація nil admirari[60], як ми бачимо, задовольнився тим, що засвідчив свою обізнаність, сповістивши, в якому озері водяться оті великі міноги. А потім спокійнісінько з’їв свою порцію риби. І Данґляр виснував, що такі розкоші — звичайне діло для славетного нащадка Кавальканті, який, певне, у себе в Луцці харчується форелями, виписаними зі Швейцарії, і лангустами, яких доправляють із Бретані тим самим способом, яким граф Монте-Крісто отримав міног із озера Фузаро і стерлядь із Волги.

Тож він із очевидною прихильністю вислухав слова Кавальканті:

— Завтра, мосьпане, я буду мати за честь завітати до вас у справі.

— А я, шановний добродію, — відказав Данґляр, — вважатиму за щастя зустрітися з вами.

І запропонував старому Кавальканті, якщо той згоден позбутися синового товариства, підвезти його до готелю Принців.

Кавальканті відказав, що його син уже давно звик провадити життя самостійного парубка, має власних коней і ридвани, й оскільки сюди вони прибули порізно, то він не бачить, чому і відбути порізно не можна було б.

Отож, майор сів у Данґлярів ридван. Банкір сів поруч, дедалі дужче захоплюючись тверезими судженнями цього чолов’яги про ощадність і акуратність, що проте не заважало йому давати синові п’ятдесят тисяч франків щорічно, а задля цього потрібно було мати річний зиск у п’ятсот чи шістсот тисяч франків.

Тим часом Андреа задля дужчої пихи сварив на всі заставки свого служку за те, що той не подав коня до під’їзду, а лишився чекати коло брами і в такий спосіб змусив його зробити аж тридцять кроків, щоб дійти до брички.

Слуга покірно вислухав ту догану; щоб утримати коня, який нетерпляче бив копитом, він ухопив його лівою рукою за гнуздечку, а правою простягнув віжки Андреа, який узяв їх і вже поставив ногу в лакованому черевику на приступку.

Тут хтось поклав йому долоню на плече. Він обернувся, гадаючи, що це Данґляр або граф Монте-Крісто забули щось йому сказати і згадали про це останньої миті.

Та замість них він побачив чудернацьке, обсмалене сонцем обличчя, яке заросло густою бородою натурника, очі, що палали немов жарини, і глузливу посмішку, яка показувала тридцять два лискучі білі зуби, гострі й хижі, наче у вовка чи шакала.

Та голова, укрита шпакуватою, тьмяною чуприною, була обв’язана червоною картатою хусткою; довготелесе, марне́ і кощаве тіло було вбране у страшенно подерту і замурзану сорочку, і здавалося, із кожним порухом того чолов’яги його кістки повинні торохтіти, мов у скелета. Рука, що ляснула Андреа по плечі — то було перше, що він угледів, здалася йому велетенською.

Ми не знаємо, чи впізнав він у світлі ліхтаря те обличчя, чи й просто приголомшений був жахливим виглядом того чолов’яги, принаймні він здригнувся і позадкував.

— Що ви хочете від мене? — поспитався він.

— Перепрошую, мосьпане, — сказав чолов’яга, прикладаючи руку до червоної хустини, — може, я заважаю вам, та мені треба вам дещо сказати.

— Уночі милостині не просять, — втрутився