Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Не було в ньому нічого особливого, якщо не брати до уваги того, що, попри сутінки, він не був освітлений і що все у ньому було старезне, тоді як решта покоїв була наново опоряджена.

— Авжеж, тут і справді моторошно! — вигукнула пані де Вільфор.

Пані Данґляр спробувала щось пробурмотіти, та її слів ніхто не почув.

Гості обмінялися зауваженнями, які зводилися до того, що в червоному покої справді є щось зловісне.

— Правда ж? — поспитав граф Монте-Крісто. — Погляньте лишень, як дивно стоїть це ліжко, які похмурі, криваві шпалери! А ці два портрети пастеллю, що потьмяніли від вогкості! Хіба вам не здається, що їхні безкровні вуста і перелякані очі кажуть: «Ми бачили!»

Вільфор зблід, як мрець, пані Данґляр знесилено опустилася на тапчан коло коминка.

— Ерміно, — усміхнувшись, сказала пані де Вільфор, — як це у вас вистарчає духу сидіти на тапчані, де, може, і скоївся злочин?

Пані Данґляр хутко підхопилася.

— І це ще не все, — сказав граф Монте-Крісто.

— А що ж іще?  — запитав Дебре, від якого не сховалося хвилювання пані Данґляр.

— Авжеж, що ж іще? — запитав Данґляр. — Зізнаюся, я не бачу нічого особливого; а ви, пане Кавальканті?

— Ох, — сказав той, — у нас в Пізі є вежа Уґоліно, у Феррарі — в’язниця Тассе, а в Ріміні — кімната Паоло і Франчески.

— Так, але у вас немає цих східців, — сказав граф Монте-Крісто, відчиняючи дверцята, заховані у шпалерах, — погляньте на них і скажіть, що ви про них думаєте.

— Ох і зловісні ці кручені східці! — зареготав Шато-Рено.

— Справді, — сказав Дебре, — хтозна, може, це хіоське вино наганяє такого смутку, та мене цей дім наводить на похмурі думки.

Що ж до Морреля, то від тієї хвилі, як згадали про Валентинин посаг, він був сумний і не сказав ні слова.

— Уявіть собі, — сказав граф Монте-Крісто, — якогось Отелло чи панотця де Ґанжа, що темної, непогожої ночі спускається крок за кроком цими східцями, із якоюсь зловісною ношею, яку він квапиться приховати від людських очей, якщо не від Божого ока?

Пані Данґляр мало не впала непритомна на руки Вільфорові, який і сам мусив притулитися до стіни.

— Що з вами, пані баронесо? — вигукнув Дебре. — Ви так пополотніли!

— Та зрозуміло, що з нею, — сказала пані де Вільфор, — граф Монте-Крісто розповідає моторошні речі, певне, бажаючи, щоб ми померли від жаху.

— А й правда, — сказав Вільфор. — І справді, пане графе, ви лякаєте пань.

— Що це з вами таке? — пошепки повторив Дебре пані Данґляр.

— Нічого, нічого, — відказала вона, зібравшись на дусі, — мені просто бракує повітря, та й годі.

— Може, спустимося в сад? — запитав Дебре, пропонуючи пані Данґляр руку і прямуючи до таємних східців.

— Ні, ні, — відказала вона, — ліпше я тут залишуся.

— Та ж, мосьпані, — сказав граф Монте-Крісто, — невже ви і справді перелякалися?

— Ні, пане графе, — відказала пані Данґляр, — та ви смієте робити такі припущення, що фантазії починають здаватися дійсністю.

— Авжеж, — усміхаючись, сказав граф Монте-Крісто, — усе це просто гра уяви, бо чом не уявити собі, що цей покій — мирна, чесна спальня матері родини, це ліжко з шарлатовим балдахіном — ложе, яке ощасливила своєю появою богиня Люцина, а ці таємничі східці — просто хід, яким тихенько, щоб не потурбувати сну породіллі, спускається лікар або нянька, або й сам батько, що несе сонне немовля?..

Цього разу пані Данґляр, замість того щоб заспокоїтися від тієї мирної картини, зойкнула й остаточно зомліла.

— Пані Данґляр недобре, — затинаючись, вигукнув Вільфор, — чи не занести її до ридвана?

— О Господе! — вигукнув граф Монте-Крісто. — А я не взяв свого слоїка!

— У мене є свій, — устряла пані де Вільфор.

І вона передала графові Монте-Крісто слоїчок із червоним плином, який скидався на отой, що його цілющу дію граф випробував на Едуарові.

— Он як!... — сказав граф Монте-Крісто, узявши його з рук пані де Вільфор.

— Авжеж, — прошепотіла вона, — я зробила так, як ви казали.

— І вдалося?

— Мені здається, так.

Пані Данґляр тим часом перенесли до суміжного покою.

Граф Монте-Крісто зволожив її вуста краплею червоного плину, і вона отямилася.

— Такий моторошний сон мені наснився! — пролебеділа вона.

Вільфор стиснув її руку, давши на здогад, що то був не сон.

Почали шукати Данґляра, та він мало був схильний до поетичних переживань, тож давно вийшов у сад і балакав із Кавальканті-старшим, обговорюючи проект залізниці поміж Ліворно і Флоренцією.

Граф Монте-Крісто, здається, був у відчаї; він узяв пані Данґляр попід руку і попровадив її у сад, де вони знайшли Данґляра, що сидів за філіжанкою кави поміж батьком і сином Кавальканті.

— Невже я справді так вас налякав? — запитав граф Монте-Крісто.

— Ні, пане графе, та ви самі знаєте, що ми улягаємо враженням залежно від настрою.

Вільфор силувано засміявся.

— Тож, як ви розумієте, — сказав він, — досить простого припущення, найхимернішого...

— Хочете вірте, хочете ні, — сказав граф Монте-Крісто, — та я певен, що в цьому домі скоївся злочин.

— Будьте обережні, — сказала пані де Вільфор, — тут присутній королівський прокурор.

— Що ж, — сказав граф Монте-Крісто, — якщо все так збіглося, то скористаюся нагодою, щоб зробити заяву.

— Заяву? — перепитав де Вільфор.

— Авжеж, при свідках.

— Усе це дуже цікаво, — сказав Дебре, — і якщо справді маємо злочин, то він піде на користь нашому травленню.

— Злочин ми маємо, — сказав граф Монте-Крісто. — Прошу вас сюди, панове, прошу вас, пане де Вільфоре, — щоб моя заява була законна, я маю зробити її у присутності належного представника влади.

Граф Монте-Крісто взяв де Вільфора попід руку і, притуляючи до себе водночас руку пані Данґляр, попровадив їх до платана, де тінь була найгустіша.

Решта гостей подалася за ними.

— Погляньте, — сказав граф Монте-Крісто, — отут, на цьому самому місці, — він тупнув ногою, — щоб оновити старі дерева, я звелів їх обкопати і насипати чорнозему; і ось мої робітники, копаючи, наткнулися на скриньку чи радше на залізні клямри скриньки, поміж якими лежав скелет допіру народженого немовляти. Це вже не фантасмагорія, правда ж?

Граф Монте-Крісто відчув, як напружився лікоть пані Данґляр і як здригнулася Вільфорова рука.

— Допіру народженого немовляти? — перепитав Дебре. — А нехай йому! Здається, справа стає поважна.

— Ось бачите! — сказав Шато-Рено. — Значить, я не помилявся, коли казав, що і в будинків, як і в людей, є своя душа і своє обличчя, де відбивається їхня внутрішня сутність. Той дім був сумний, бо йому дошкуляло сумління, а сумління дошкуляло йому тому, що він приховував у собі злочин.

— Та чому ж саме злочин? — запитав де Вільфор, зробивши над собою останнє зусилля.

— Овва! Живцем похована дитина — це, на вашу думку, не злочин? — вигукнув граф Монте-Крісто. — Яку ж назву даєте ви такому вчинку, пане королівський прокуроре?

— А звідки відомо, що поховали її живцем?

— А нащо ж закопали її