Читати книгу - "Під куполом"

21

Барбі на тапчані в очікуванні світанку і того, що той принесе. В Іраку він привчав себе не хвилюватися тим, що попереду і, хоча не опанував перфектно цю технологію, все ж таки до якогось ступеня в ній просунувся. Врешті-решт, існували лише два правила для життя в страху (він дійшов висновку, що повне подолання страху — це міф), тож і повторював їх подумки, лежачи, чекаючи.

«Я мушу приймати ті речі, які не можу контролювати.

Я мушу обертати недоліки на переваги».

Друге правило означало економію всіх наявних ресурсів і ретельне планування їх використання.

Один ресурс він заховав у матрац: його швейцарський армійський ніж. Ніж був маленьким, усього два леза, але навіть коротшого вистачить, щоб перерізати людське горло. Йому надзвичайно пощастило, що він зумів його зберегти, і Барбі це розумів.

Хай би які не були тут раніше правила оформлення новоприбульців, підтримувані Говардом Перкінсом, все пішло шкереберть після його загибелі й вивищення Пітера Рендолфа. Потрясіння, що їх переживало місто впродовж останніх чотирьох днів, будь-який поліцейський відділок могли збити з котушок, гадав Барбі, але не тільки в цьому була справа. Справа полягала в Рендолфові, котрий був і дурнуватим, і недбайлом, а всяка бюрократична структура, що ґрунтується на субординації, має тенденцію рівнятися на того, хто її очолює.

Вони його сфотографували, і пальці йому вони відкатали, але минуло цілих п'ять годин, перш ніж Генрі Моррісон (з виразом втоми й огиди на обличчі) зійшов униз і зупинився за п'ять футів від клітки Барбі. Набагато далі від безпечної відстані.

— Щось забули, чи як? — спитав Барбі.

— Виверни кишені й посунь усе в коридор, — сказав Генрі. — Потім скинь штани і просунь їх крізь ґрати.

— Якщо я це зроблю, чи отримаю я щось попити, не сьорбати ж мені з унітаза?

— Про що це ти говориш? Джуніор відносив тобі воду. Я сам бачив.

— Він намішав туди солі.

— Авжеж. Точно, — проте Генрі промовив це дещо знічено. Можливо, десь там, у глибині його, ще збереглася мисляча людина. — Роби, що тобі наказано, Барбі. Тобто Барбара.

Барбі витяг усе, що було в нього в кишенях: гаманець, ключі, монети, невеличкий стосик купюр, медальйон Св. Христофора, котрий він носив з собою, як амулет на щастя. На той час швейцарський ніж уже давно було заховано в матраці.

— Ви можете продовжувати називати мене Барбі, коли накидатимете мені на шию петлю перед повішенням, якщо хочете. Чи не це задумав Ренні? Повішення? Чи розстріл?

— Не патякай, а давай, подай сюди штани крізь ґрати. Сорочку також.

Він це промовив тоном містечкового крутого хлопа, але Барбі подумав, що вигляд Генрі має ще більш непевний, ніж завжди. Це було добре. Це був початок.

У підвал спустилося двоє нових копів-дітлахів. Один тримав у руці газовий балончик, другий — електрошокер.

— Чи вам не треба допомоги, офіцере Моррісон? — спитав один з них.

— Ні, але ви можете постояти там, біля підніжжя сходів, поспостерігати, поки я тут упораюся, — відповів Моррісон.

— Я нікого не вбивав, — промовив Барбі спокійно, але з усією щирістю, на яку лишень був здатен. — І, здається мені, ви це розумієте.

— Я розумію, що краще тобі заткнутися, якщо не хочеш скуштувати електроклізми.

Генрі порився в одежі, але не наказав Барбі спустити труси й розсунути сідниці. Обшук запізнілий і неповноцінний, але Барбі додав йому кілька очок за те, що він узагалі це зробив — ніхто ж бо більше про це не згадав.

Закінчивши, Генрі закинув джинси — з випорожненими кишенями й конфіскованим ременем — назад крізь ґрати.

— Чи можу я отримати назад мій медальйон?

— Ні.

— Генрі, ну подумайте самі. Навіщо б мені…

— Заткнись.

Генрі вирушив геть, мало не відштовхнувши з дороги двох копів-дітлахів, з похиленою головою і приватними речами Барбі в руках. Юнаки пішли слідом, щоправда, один перед тим затримався і, вищирившись до Барбі, провів собі пальцем по горлу.

Відтоді він залишався сам, робити було нічого, тільки що лежати на тапчані, дивлячись на щілину віконця вгорі (матове, рифлене скло, армоване дротяною прошивкою), чекати світанку й гадати, чи насправді вони будуть його притоплювати[345], чи Ширлз це просто від себе напащекував. Якщо наважаться, то, судячи з того, які вони вправні в оформленні постояльців, вони його дійсно можуть утопити.

І ще він гадав, чи не відвідає його хто-небудь до світанку. Хтось із ключем. Хтось, хто підійде достатньо близько до ґрат його камери. Маючи ножа, він не вважав утечу цілком неймовірною, але після настання світанку вона такою стане. Мабуть, йому було варто спробувати це зробити, коли Джуніор передавав йому крізь ґрати склянку солоної води… ось тільки Джуніор радий був би вистрелити в будь-яку мить. Наступного шансу можна чекати довго, але Барбі не впадав у відчай. Поки ще ні.

«А крім того… куди мені тікати?»

Навіть якби йому вдалося втекти й зникнути, він вивалив би на своїх друзів купу горя. Після «енергійного опитування», проведеного такими копами, як Мелвін і Джуніор, Купол може здатися найменшою з проблем. Великий Джим тепер на коні, а коли такі хлопці в сідлі, вони мають звичку гнати учвал. Іноді — аж допоки кінь під ними не впаде.

Він запав у неглибокий, неспокійний сон. Снилася йому пікапівська блондинка в «Форді». Йому снилося, ніби вона зупинилася, підібрала його і вони якраз вчасно виїхали за межу Мілла. Вона розстібала ґудзики в себе на блузі, демонструючи йому ажурні чашечки свого ліфчика кольору лаванди, коли прозвучав чийсь голос:

— Гей там, ти, мудаче. Вставай-прокидайся.

22

Джекі Веттінгтон залишилась на ніч у Еверетів, і, хоча діти тихо собі спали і ліжко в гостьовій кімнаті було зручним, вона лежала без сну. На четверту ранку вона нарешті вирішила, що мусить бути зроблено. Вона розуміла ризики; також вона розуміла, що не заспокоїться, допоки Барбі залишається у камері під поліцейською дільницею. Якби вона була здатна сама організувати хоч якийсь спротив чи принаймні просто серйозне розслідування тих убивств, гадала Джекі, вона б уже почала цим займатися. Проте вона себе знала занадто добре, щоби навіть не тішитися такими мріями. Вона достатньо добре справлялася з тим, що їй доводилося робити на острові Гуам і в Німеччині: витягання з барів п'яних бійців, виловлювання самохідників або наведення порядку після автоаварій на базі, усе це належало до її рутинних завдань, — але те, що трапилося в Честер Міллі перебувало поза рівнем зарплатні майстер-сержанта. Чи штатної патрульної, котра працює в маленькому містечку, де колеги-полісмени називають її