Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Використання концепції conditio sine gua non приведе до перегляду практики вирішення судами багатьох категорій справ, а також буде вимагати перегляду деяких законодавчих положень. У зв’язку з цим ставлять питання про те, чи варто переглядати те, що склалось впродовж багатьох десятиріч. Взагалі-то, не варто, оскільки без достатніх підстав переглядати те розуміння актів законодавства, яке склалось у судовій практиці, є недоцільним. Але ж якщо мова йде про радянську спадщину, що створює правову невизначеність, яка живить суб’єктивізм при здійсненні правосуддя, то її треба долати, в тому числі і в частині розуміння причинного зв’язку.

5. «Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків» (абзац другий ч. 1 ст. 218 ЦК). У рішенні Печерського районного суду м. Києва від 16 серпня 2006 р. у справі про визнання права власності на частку в статутному фонді товариства № 2-202-1/06 за позовом фізичної особи положення абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК витлумачене у такий спосіб[412]: «Припис про заборону суду, постановляючи рішення, брати до уваги показання свідків, міститься у нормі, що визначає допустимі засоби доказування при запереченні факту вчинення правочину. Тобто зазначені обмеження засобів доказування та застосування доказів у рішенні суду стосуються виключно заперечень сторони проти правочину». Це — суто асоціативне тлумачення першого речення ч. 1 ст. 218 ЦК. Із другого речення цитованого законодавчого положення непрямо випливає і при тлумаченні висновком від наступного правового явища до попереднього виявляється, що свідченнями свідків не можуть підтверджуватись будь-які обставини, на які посилаються сторони спору про право цивільне, який (спір) пов’язаний із порушенням вимоги закону про обов’язковість письмової форми правочину. Отже, як підтвердження вчинення правочину, так і заперечення факту вчинення правочину не може доводитись свідченнями свідків. З іншого боку, в першому реченні абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК зазначається на «інші докази». Таке формулювання слід тлумачити як інші докази, які можуть бути поставлені в один ряд з тими доказами, що позначені конкретно. Із контексту абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК видно, що під формулювання «інші докази» свідчення свідків не підпадають. Це дає підстави із першого речення абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК зробити висновок a contrario, за допомогою якого виявляється правовий припис, згідно з яким посилання на свідчення свідків на підтвердження заперечення вчинення правочину є неприпустимими. Це відповідає правовому припису, який непрямо випливає із другого речення абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК. Суд при прийнятті рішення відірвався від букви законодавчого положення, від реальних логічних зв’язків між словами, словосполученнями та законодавчими положеннями, побачив логічні зв’язки там, де їх немає, тобто витлумачив законодавче положення асоціативно.

6. Суд першої інстанції розглядав справу про поновлення працівника на роботі. Суть справи полягала у наступному. Працівник був визнаний інвалідом третьої групи і в зв’язку з цим був переведений на іншу роботу, що відповідала рекомендації медико-соціальної експертної комісії. Через деякий час працівника було звільнено з роботи на підставі д. 1 ст. 40 КЗпП («трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках… змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників»). Працівник звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі. Позов було задоволено. Рішення було мотивоване тим, що роботодавець не виконав норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів, а тому замість звільнення працівника повинен був відповідно до ст. 19 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» створити для нього робоче місце. Але правила про встановлення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів лише асоціативно можна було витлумачити так, що вони поширюються на спірні правовідносини. Задовольнити вимоги позивача можна було тільки за умови, що суд обґрунтував би необхідність застосування принципу верховенства права. Замість цього суд вдався до асоціативного тлумачення положень законодавства.

7. Ще одне явище, при якому за відсутності підстав стверджувати, що певний правовий припис випливає із тексту нормативно-правового акту, посилання на такий акт взагалі не робиться, а просто роз’яснюється економічна сутність речей, яка начебто випливає із актів законодавства, хоч насправді — таке роз’яснення немає нічого спільного із змістом акта законодавства, який тлумачиться. Це явище автори даного видання позначають як економізм в юриспруденції, який є неприйнятним як в цілому, так і в окремих якого проявах. Покажемо це явище на наступних прикладах.

Відповідно до п. 7.4.1 ч. 7.4 ст. 7 раніше чинного Закону «Про податок на додану вартість» податковий кредит звітного періоду складається із сум податку на додану вартість, сплачених (нарахованих) платником податку на додану вартість у цьому звітному періоді при оплаті товарів (робіт, послуг), зокрема вартість яких включається до складу валових витрат. Відповідно до ч. 5.1 ст. 5 раніше чинного Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» до валових витрат належать будь-які витрати платника податку, які здійснюються в порядку компенсації вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються платниками податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. Практика органів державної податкової служби рясніє випадками невизнання права платників податку на додану вартість на податковий кредит тільки з тієї причини, що фактично товари не були використані у власній господарській діяльності такого платника або були використані з порушенням встановлених правил про порядок їх списання. У разі порушення порядку списання товарів, які були використані державним підприємством у господарській діяльності (тобто, за відсутності доказів використання придбану товарів за іншим цільовим призначенням) немає будь-яких правових підстав для заперечення права платника податку на додану вартість на податковий кредит. У разі фактичного невикористання товарів у власній господарській діяльності платника податку на додану вартість можливі два варіанти. При першому із них платник податку на додану вартість може свідомо використати товари, при оплаті яких він здійснив сплату податку на додану вартість, на інші цілі. В цьому разі дійсно можна стверджувати, що товари придбавались не для використання у власній господарській діяльності платника