Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Перше прочитання цієї статті викликає різку негативну оцінку і протест (так жити і писати закони не можна!). Але ж жити треба, а професійні обов’язки вимагають дати розумне тлумачення наведеного тексту, яке буде полягати в наступному.

Зазначення у частині першій на здійснення страхування правлінням об’єднання означає, що законодавець зосередився над проблемою здійснення дієздатності об’єднання. Тому до цієї частини включені і слова «у порядку, передбаченому статутом». Від наступного правового явища (дієздатності) до попереднього (правоздатності) слід зробити висновок про те, що це законодавче положення передбачає право об’єднання здійснювати страхування спільного майна, що належить власникам приміщень. Зазначення на таке право об’єднання не є зайвим з огляду на те, що юридична особа у даному випадку здійснює страхування майна, що перебуває у спільній сумісній і частковій власності інших осіб. Отже, страхувальником є об’єднання, а його дієздатність здійснює правління.

Зазначення на те, що страхування здійснюється «від будь-яких видів ризику та прямих збитків» слід витлумачити у такий спосіб. Тут формулюється два правила: 1) про можливість страхування спільного майна від будь-яких ризиків; 2) поряд з цим передбачається можливість страхування від прямих збитків. Звідси непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким страхування непрямих збитків не допускається. Але цей правовий припис застосовуватись не може, оскільки він суперечить правовому припису, текстуально закріпленому в частині сімнадцятій ст. 9 Закону «Про страхування», згідно з яким договором може передбачатись страхування непрямих збитків.

Логічне тлумачення частин першої-третьої цитованої статті дає підстави для висновку про те, що частина третя стосується і частини першої, і частини другої. Застосування частини третьої до випадків, передбачених частиною першою, не викликає запитань. Застосування частини третьої до випадків, передбачених частиною другою, суперечило б фундаментальним положенням ст. 41 Конституції про право власності. Тому частина третя не може застосовуватись до випадків, передбачених частиною другою: у таких випадках страхова сума виплачується страхувальникам — власникам квартир (приміщень).

Правило про виплату страхової суми «об’єднанню або спеціально призначеному довіреному представникові» свідчить про те, що автори законопроекту не розрізняли правоздатність і дієздатність, а тому поєднали сполучником «або» терміни, один із яких позначає сторону правовідносин, а інший — особу, що може здійснювати дієздатність сторони правовідносин. І все ж це не перешкоджає висновку про те, що право на страхову суму за договором страхування належить страхувальникові — об’єднанню, а виплата цієї суми здійснюється в порядку, встановленому для розрахунків між юридичними особами, — шляхом безготівкових розрахунків (здійснюється перерахування страхової суми «об’єднанню», на рахунок об’єднання) або шляхом виплати готівкою (представникові).

Як бачимо, є реальні можливості розумно витлумачити найневдаліший текст законодавчого акта, не відриваючись від його букви, не вдаючись до асоціативного тлумачення, яке, можливо, дало б аналогічні результати, але є проявом непрофесійної роботи.

4. Однією із причин тлумачення актів законодавства у відриві від їх букви є відсутність загальновизнаного вирішення відповідних наукових проблем. В особливості це стосується тих положень актів законодавства, в яких зазначається на зв’язок між певними явищами, який має характер причинного. Саме поняття причинного зв’язку в актах законодавства використовується вкрай рідко. Зате формулювання, що мають на увазі причинний зв’язок, хоч і не вживають це поняття, зустрічаються досить часто. Йдеться про формулювання, в яких використовуються слова «завдання» (шкоди, збитків тощо), «спричинення», «сприяння», «обумовлення», «викликання» тощо та однокорінні з ними слова. Проблема причинного зв’язку має давню історію. Логіко-філософське її вирішення було дане в роботах Ф. Бекона і Д. С. Мілля. Прикладні питання причинного зв’язку в юриспруденції, здавалося, були вирішені зусиллями Штюбеля і Анселя Фейербаха на рубежі XVIII і ХІХ століть. Але з тих пір наукова розробка проблеми причинного зв’язку велась у різних напрямках. Одні наукові концепції різко суперечили іншим. Певної єдності вдалось досягти в радянській правовій науці, зрозуміло, на марксистсько-ленінській основі. Це реально означало, що юридична наука залишила правотворчу і правозастосовчу діяльність без наукової опори.

Звільнення юридичної науки від ідеологічного тиску дало такі результати: в Росії зусиллями В. Б. Малініна була відроджена (тільки в науці) концепція необхідної умови, що зазвичай позначається як conditio sine gua non[409]. В Україні марксистсько-ленінська теорія необхідного спричинення в роботах Н. М. Ярмиш була доповнена теорією лінгвістичної інтуїції[410] (з часткою іронії зауважимо, що теорію лінгвістичної інтуїції треба вивести за межі проблеми причинного зв’язку на простори юриспруденції взагалі, бо панування абстрактно-теоретичних пошуків в юридичній науці призвело до того, що практикуюча юриспруденція, яка реально позбавлена можливості опори на науку, уже більше нічого із методологічного інструментарію, крім лінгвістичної інтуїції, не знає).

За викладених умов положення актів законодавства про причинний зв'язок тлумачаться не відповідно до їх букви, а у відриві від цієї букви, суто асоціативно. Методологічною опорою при цьому слугують або вельми поверхневі уявлення про причинний зв’язок, взяті із підручників, автори яких ніколи проблемами причинного зв’язку не переймалися, або роз’яснення вищих судових інстанцій про те, що юридичне значення має лише прямий причинний зв’язок.

Автори рекомендували б звернутись до кандидатської дисертації Л. Д. Донської «Причинний зв’язок у цивільному праві України»[411] і на її методологічній основі здійснювати тлумачення положень законодавства, що передбачають врахування причинного зв’язку. Але трудно уявити собі суддю чи адвоката, який послідує цій рекомендації.

Якщо ставити перед собою завдання збагнути сутність причинного зв’язку в праві та задовільно витлумачити відповідні положення нормативно-правових актів, то ці положення треба уважно аналізувати, а як методологічний інструментарій використовувати концепцію conditio sine gua non. Ця концепція елементарно проста: будь-яка дія чи подія має визнаватись причиною завжди, коли її виключення із загального ланцюгу причинно-наслідкових зв’язків виключає настання відповідного наслідку. Решта питань тлумачення положень нормативно-правових актів, що передбачають врахування причинного зв’язку, зокрема питання про підстави відповідальності в цілому, має вирішуватись не за рахунок розширеного чи обмеженого тлумачення поняття причинного зв’язку, а