Читати книгу - "Вовк-тотем"

війни із собачими зграями. Однак спостерігаючи за тим, як господар із радісною посмішкою дивиться на Вовчика й гладить його, Хуанхуан та Еле, хоч і сердилися, не наважувалися відкрито виступати. Сусідські собаки, побачивши цю картину мирного співіснування людей, собак і вовків, спочатку не могли розібрати, перед ними вовк чи собака, тому, скрутивши голови, підозріло оглядали цю дивну істоту, після чого поверталися до себе додому.

Чень Чжень, присівши біля Вовчика, слухав його протяжне виття і ретельно спостерігав за його рухами. Він помітив, що як тільки Вовчик починав завивати, то відразу задирав угору свій ніс, щоб його чорний кінчик указував просто в небо. Чень насолоджувався м’яким, протяжним і рівним голосом Вовчика, уявляючи при цьому, як при місячному світлі маленький дельфін під водою своїм довгим носом злегка торкнувся спокійної морської поверхні й по ній від цього розійшлися рівними колами хвилі. Чень раптом зрозумів, що вовки задирають до неба свій ніс, коли виють, також для того, щоб звук розходився якнайдалі навсібіч. Адже тільки якщо кінчик носа буде піднятий рівно вгору, звукові хвилі під час виття будуть розходитися рівномірно, і тільки тоді в розсіяних по всьому степу юртах зможуть одночасно почути ці звуки. Отже, як довгий і протяжний звук вовчого плачу, так і манера вовків задирати ніс до неба виникли з потреб практики війн і виживання в степу. Степові вовки еволюціонували настільки досконало й настільки успішно, що їх не соромно було назвати шедевром Тенґера. Розширення сигнального ріжка степової кінноти також завжди спрямовували вертикально до неба. Тож його протяжні звуки й спосіб видувати їх просто в небо були абсолютно подібними до виття степових вовків, що не могло бути простим збігом обставин. Очевидно, що давні степовики давно й глибоко вивчили закономірності вовчих інтонацій і манер. Так, дійсно степові вовки багато чого навчили степовиків.

Ченя охоплювало все більше хвилювання. В умовах життя первісних кочовиків, у самій глибині монгольського степу, до сих пір, напевне, ще не було людини, яка б слухала вовчу пісню, погладжуючи при цьому вовка по спині. Тут, поряд із Вовчиком, його було дуже чітко чути, голос у нього був ніжним, звучним і чистим, хоча це теж було стандартне «ау-ау-ау…», в голосі його не вчувалося жодної ноти скорботи. Навпаки, Вовчик, очевидно, дуже радів, адже був надзвичайно схвильований тим, що нарешті зміг сам так голосно заспівати, і його виття раз за разом ставало усе довшим, вищим і палкішим. Вовчик, ніби співак, який досяг великого успіху вже після першого виходу на сцену, схвильовано стояв на цій сцені, не бажаючи, щоб опускали завісу.

Хоча протягом останніх місяців Вовчик часто дивував Ченя своїми витівками, однак цього разу той знову був сильно вражений. Узявшись вчитися гавкати, але не досягнувши в цьому успіху, Вовчик переключився на вивчення вовчого виття, і тут у нього все вийшло з першого разу — він відразу ж став вовком. Однак хоча в звуках він міг наслідувати вовчу зграю, у кого ж він міг навчитися самої манери виття? Адже вночі в степу Вовчик ніяк не міг побачити, в якій позі виють вовки, проте все йому вдалося з першого разу і без учителя. Гавкання у Вовчика виходило дуже вимушене, а от вовче виття — природне. Дійсно, завдяки своїй вовчій природі, Вовчик нарешті звернув з хибного шляху навчання собачого гавкання й повернувся до свого вовчого світу. Він несподівано проявив себе — це означало, що Вовчик виріс і з цього моменту став справжнім степовим вовком. Чень відчував глибоке задоволення від того.

Однак чим краще, вище й дзвінкіше виходило у Вовчика виття, тим більше стискалося серце Ченя, ніби Вовчик наступав на нього своєю лапою. Кажуть, що вкрадений гонг не звучить, але вкрадений і крадькома утримуваний вовк сам подає голос, ще й гучний, ніби боячись, що люди, собаки й вовки в степу не дізнаються про його існування. Чень Чжень кричав у душі: «Мій маленький предку, чи ти не знаєш, як багато людей і собак хочуть убити тебе? Як багато вовчиць хочуть викрасти тебе й забрати собі? Ти ж вирив собі нору, щоб сховатися від людей, але зараз ти завив — і всі твої зусилля марні!» Чи це не самогубство? Чень трохи подумав і раптом усвідомив: те, що Вовчик так важить своїм життям і голосно виє, не боячись смерті, напевне, свідчить про те, що він хоче прикликати своїх тата й маму, щоб вони його врятували. Коли у нього з першого ж звуку вийшло виття, він інстинктивно усвідомив, хто він такий — не собака, який гавкає, а один з тих «чорних тіней», які протяжно виють і тиняються диким степом. Дикий позов викликає дикість, а Вовчик за своєю природою є диким. На тілі Ченя виступив холодний піт, адже він відчував тепер тиск з обох боків — і з боку людей, і з боку вовчих зграй.

Раптом Вовчик зібрався на силі й видав найгучніший звук.

Що стосується Вовчикового виття, то й Чень, і всі люди в степу, собаки й вовчі зграї на віддалі спочатку не виявили жодної реакції, адже він захопив їх зненацька. Однак у цьому замішанні вовчі зграї, як і завжди, зреагували першими — коли Вовчик утретє й учетверте ніжно й протяжно завив, вовчі голоси в горах на мить затихли, дехто навіть не дотягнув до кінця своє «ау…», різко його обірвавши й проковтнувши назад у живіт рештки виття.

Чень Чжень здогадувався: те, що з табору людей долинуло справжнє вовче виття — це дивина для всіх степових вовчих князів, старих вовків, ватажків і вовчиць. Він міг уявити собі ступінь здивування вовків, які, напевне, думали: невже якесь неслухняне вовченя самовільно прорвалося в табір? Ні, це неправильно, адже якби вовченя потрапило до табору, то зазвичай його відразу б розірвали люті собаки. Однак чому тоді не чутно було жалібного писку цього вовченяти? А натомість воно безпечно й радісно співає без упину?

Невже це тоді не вовченя, а цуценя, яке вчиться вити по-вовчому? Чень спробував зробити крок далі за вовчою логікою. Однак ні старі вовки, ні вовчі ватажки ніколи не чули, щоб собаки могли видавати