Читати книгу - "Вовк-тотем"

Тож з якої, врешті-решт, причини степові вовки вдаються до такого плачу? Думка Ченя, мов свердло, буравила все глибше це питання. Він думав, що хоча стійкі й безшабашні вовки теж мають прикрі моменти, однак вони ж не можуть «плакати» постійно — у будь-який час, у будь-якому місці, від горя, гніву і радості? «Плач» не може бути базовою нотою вовчого характеру.

Після половини ночі вовчого вию й собачого гавкоту, в голові Ченя прояснювалося, він увесь час порівнював і зіставляв ключі для розкриття таємниці. Він раптом усвідомив, що відповідь, напевне, у відмінності між вовчим виттям і собачим гавкотом. Повторно порівнявши виття і гавкіт, Чень помітив, що собаки завжди гавкають коротко, а вовки виють довго. А ефект від цих двох способів видавати звуки виходить різний: довге вовче виття поширюється значно далі, ніж коротке собаче гавкання, тож собачі голоси, які долинали з північних юрт, вчувалися набагато гірше, ніж вовче виття з того ж боку. Більше того, Чень навіть міг вловити голоси вовків, що йшли з глибини великих гір на сході, але собачі голоси з такої далекої відстані вже не долинали.

Чень Чжень поступово починав розуміти, що вовки, напевне, тому завжди вдаються до свого моторошного плачу, що за тисячі років природної еволюції вони поступово помітили, яким довгим і тягучим він може бути і як далеко може розноситися по степу, не втрачаючи чіткості. Це — те саме, що правило «слухати флейту ді зблизька, а флейту сяо — здалеку»: адже короткі й дзвінкі звуки флейти ді насправді не можуть долинути так далеко, як протяжні звуки флейти сяо. У давнину кіннотники в степу користувалися гасловими ріжками, що мали якраз довгий і низький звук, а дзвони в храмах також славилися здатністю бути чутними якнайдалі.

Степові вовки — майстри завдавати ударів після довгої дороги, розсіюватися задля розвідки й збиратися заради атаки. Крім того, вовки — типові представники тварин, які проводять атаки, збираючись кількома зграями, а межі, в яких вони проводять свої полювання й війни, надзвичайно широкі. Тож, аби було зручно здійснювати зв’язок на далекій відстані й вести гуртові війни, вовчі зграї й обрали ці зв’язкові сигнали, найбільш прогресивні в степу. У жорстокій боротьбі найбільше важить реальний ефект, а те, чи буде це плач чи сміх, буде він гарним на слух чи ні — це вовків не обходило. Потужна армія потребує прогресивних методів зв’язку, і навпаки — прогресивні методи зв’язку можуть зробити армію ще потужнішою. У давнину вовчі зграї, напевне, завдяки своєму найбільш прогресивному вию великою мірою підвищили свою боєздатність і стали найбільш потужною військовою силою в степу, крім людини, навіть поступово витіснили звідси більших від себе на зріст тварин-одинаків, таких як тигри, леопарди й ведмеді.

Чень Чжень також подумав, що однією з причин того, чому собаки підкорилися людині й стали свійськими, є, можливо, те, що в давніх собачих зграй засоби зв’язку були відсталими, тож їх перемогли вовчі зграї і їм нічого не залишалося, як прийти під двері людини й стати залежними від неї, шукаючи тут захисту. А незалежний і зухвалий характер вовків сформувався на основі їхніх надпотужних здібностей. Так і в людей — нація, яка має абиякі здібності й не має характеру, тим більше прагне до волі й незалежності, проте демократія, заможність і потужність для неї — це лише порожні мрії, Чень Чжень не міг стриматися, щоб не зітхнути в душі: вовки, які мають високу майстерність, є також і сміливцями, і чим сміливіші вони, тим вищою є їхня майстерність. Степові вовки безмежно відкриті до настанов і навчання з боку людини. Однак схоже, що степова кіннота, яка колись перетнула увесь континент, щодо методів зв’язку взяла підказку в вовків — тож скількох степових вершників скликав довгий звук сигнального ріжка на поле бою і скільки битв він просигналізував?

Вовче виття поступово стихло. Але раптом з отари позаду юрти долинуло інше, якось по-дитячому ніжне вовче виття. Чень Чжень спочатку перестрашився — невже вовки все-таки зайшли в тил отарі? Ерлан на чолі всіх собак, сердито гиркаючи, кинувся туди. Чень Чжень підскочив, схопив аркан й електричний ліхтарик та побіг за ними. Коли він вибіг на майданчик перед юртою, він побачив, що Ерлан і всі собаки, оточивши Вовчикове коло, здивовано й з острахом гарчать на вовченя.

У світлі ліхтарика Чень Чжень побачив, що Вовчик сидить біля дерев’яного кілка, задерши ніс угору, і протяжно виє на небо — отже, виявилося, що це дивне виття линуло з Вовчикового горла! Значить, Вовчик уміє вити по-вовчому? Це вперше Чень чув його виття. Раніше він вважав, що Вовчик зможе вити, тільки коли стане справжнім великим вовком. Він і подумати не міг, що це чотиримісячне цуценя однієї ночі раптом видасть вовче «ау-ау», причому його рухи й звуки будуть такі ж, як у справжнього дикого вовка. Чень був у такому захопленні, що хотів міцно притиснути до себе малого й розцілувати його. Однак він не хотів переривати його радість від першої власної пісні, а також сам хотів з максимально близької відстані насолодитися піснею свого вихованця. Чень Чжень був ще більш схвильованим, ніж молодий батько, якого вперше дитина назвала татом. Він не втримався і злегка погладив Вовчика по спині, той радісно лизнув його за руку й продовжив свій спів.

Собаки перебували в замішанні, не знаючи, чи загризти його, чи тільки зупинити. У фронті сторожових собак, єдиних проти спільного ворога, раптом виник ворожий голос, і це на певний час спантеличило собак усієї групи. Сусідські собаки з родини Ґомбо також раптом перестали гавкати, а декотрі з них навіть прибігли до юрти хлопців з’ясувати, що відбувається, готові щомиті кинутися на допомогу. І тільки Ерлан радісно увійшов у вовче коло й лизнув Вовчика за голову, а потім розтягнувся поряд із ним, дослухаючись до його виття. Хуанхуан і Еле дивились на Вовчика ненависно, адже цієї миті своїм, хоч іще й по-дитячому ніжним, виттям Вовчик з головою видав свій статус, незрозумілий протягом кількох місяців життя серед собак: він — не собака, а вовк, який нічим не відрізняється від тих диких вовків, що ведуть голосові