Читати книгу - "Вовк-тотем"

такі точні, властиві тільки вовкам звуки. То що ж, невже тоді людина утримує вовка? Однак до сих пір у степу ще з сивої давнини були тільки випадки, коли вовки виховували людей, однак ніколи не бувало, щоб навпаки. Навіть якщо людина й виховує вовка, то з чиєї родини було це вовченя? Навесні люди й собаки зруйнували багато лігв і викрали багатьох вовченят, однак тоді малі ще не вміли вити, тож вовчиці тепер не могли визначити, до чиєї родини належало це вовченя.

Вовчі зграї, певно, були дуже спантеличені. Чень подумав, що в цю мить вовки дивляться одне на одного, не видаючи ні звуку. Таким чином нерозважливий вчинок одного пекінського студента, який порушив закони степу, змусив остовпіти старих вовків і їхніх ватажків. Однак пізно чи рано, але вовки повинні були визначити, що це — справжній вовк. І у вовчиць, які втратили навесні своїх дітей, напевне, може спалахнути надія, мов потужна степова пожежа, розшукати своє дитинча. Отже, своїм несподіваним виявом Вовчик раптом наблизив подію, якої найбільше боявся Чень Чжень.

Другими на виття Вовчика відреагували собаки на бригаді. Вони щойно лягли відпочивати, тож вовче виття у середині табору неабияк їх налякало. Собаки, мабуть, вирішили, що це якийсь вовк скористався тим, що люди й собаки стомилися, й раптом напав на чиюсь отару, тож собаки бригади раптом усі разом здійняли скажений ґвалт, їм ніби було соромно за те, що вони не виконали свій обов’язок, тож вони тепер гавкали й гарчали сильніше, ніж раніше, і передранішній степ пішов обертом. Собаки готувалися до вирішальної битви й заодно попереджали господарів про те, що вовки розпочали всебічний наступ і слід якнайшвидше хапати рушниці й наступати у відповідь.

Найбільше забарилися з відповіддю в степу люди, адже більшість жінок, які чергували вночі, позасинали від утоми й зовсім не чули Вовчикового довгого виття, їх розбудив тільки незвично сильний собачий гавкіт. Однак незабаром зблизька і здалеку почулися знову пронизливі жіночі голоси, а в небо й у гори були спрямовані безліч стовпів світла від електричних ліхтариків. Ніхто не очікував, що вовчі зграї підуть в атаку завчасно, ще до масштабного вильоту комариних зграй.

Чень був наляканий і приголомшений бурхливою хвилею собачих голосів на всій бригаді. Причому він сам спричинив цю біду.

Він розумів, що тепер не знатиме, куди подіти очі від сорому, коли постане на ранок перед бригадою. Він справді боявся, що гурт скотарів увірветься до його юрти й відправить Вовчика до Тенґера. Однак малий продовжував вити, не зупиняючись, ще й був таким радісним, ніби святкував ініціацію. Наміру завертати свій виступ у Вовчика не спостерігалося, він тільки зробив кілька ковтків води, промочивши горло, й знову з ентузіазмом почав завивати.

Ніч уже втрачала свою чорноту, й жінки, які не чергували вночі, повинні були прокидатися й доїти корів. Розхвилювавшись, Чень охопив правою рукою Вовчика, а лівою з усієї сили стиснув його пащу, змусивши припинити подавати голос. Вовчик ще ніколи не переживав такого приниження, тож він миттю зібрав усі свої сили й почав скажено пручатися. Вовчик уже був напівдорослим вовком, але Чень і не думав, що він має таку силу, що однією рукою його вже не втримати, а руку, якою він затиснув Вовчику пащу, він не наважувався відпустити, адже в такому разі Вовчик сильно б його вкусив.

Вовчик несамовито борсався — він відвертав голову, показуючи, що не визнає людину, в його очах спалахнув лихий вогник, а дві маленькі чорні зіниці стали схожими на два сталевих конуси, що просто буравили очі Ченя. Оскільки, мотаючи головою, він не міг скинути зі своєї пащі руку Ченя, він почав безладно розмахувати двома лапами, дряпаючи все навколо, тож одяг Ченя дуже швидко був розідраний вщент, а на правій руці виступили борозни крові. Не витримуючи болю, Чень почав кликати Яна Ке. Той вилетів з юрти босоніж, і вдвох хлопцям удалося з великим зусиллям міцно притиснути Вовчика до землі. Малий важко дихав, а дві його лапи утворили на піску два маленьких рівчачки.

Оскільки тильна сторона долоні Ченя вже просякла кров’ю, хлопцям довелося тільки порахувати «один, два, три» й одночасно відпустити руки, після чого вистрибнути з вовчого кола. Вовчик не збирався припиняти й несамовито кинувся до них, однак його зупинив залізний ланцюг. Ян Ке притьмом побіг до юрти, вийняв з аптечки бинт і юньнаньські «білі ліки», обробив ними рани Ченя й перев’язав йому руку. Ґао Цзяньчжун також прокинувся, встав з ліжка й вийшов з юрти, сердито лаючись:

— От невдячна тварюка! Ти щодня носишся із ним, як із паном, а він тебе кусає! Якщо ви не покінчите з ним, я сам це зроблю! Ось почекайте, я його вб’ю!

Чень квапливо замахав руками:

— Ні, ні, що ти! Цього разу не можна винуватити Вовчика — адже я затис йому пащу, як же він міг не розсердитися?

Небо поступово світлішало, але шал Вовчика не відступав. Він то стрибав на всі боки й важко дихав, то сідав на самому краєчку вовчого кола й нетерпляче роззирався на всі боки, а потім піднімав голову й задирав ніс, намагаючись знову завити. Однак, на подив, після щойно проведеної боротьби, він забув, як вити, адже навичка до цього в нього ще не закріпилася, тож не міг видати ні звуку. Він натужився кілька разів, але в результаті зміг тільки видати свій дивний звук «хуав-хуав» або «хуа-хуа». Ерлан же від радості аж замахав хвостом, троє хлопців також зраділи. У Вовчика сором швидко перейшов у гнів, і він раптом злісно ощирився на свого прийомного батька.

Чень Чжень стурбовано сказав:

— Тепер, коли Вовчик навчився вити, як справжній дикий вовк, і всі люди на бригаді це почули, це додасть нам клопоту. І що тепер робити?

Ґао Цзяньчжун наполегливо сказав:

— Швидше вб’ємо його, інакше потім вовчі зграї щоночі