Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

class="p1">— Ви геть просто: чорні штани, лаковані черевики, біла камізелька, чорний або блакитний фрак, довга краватка; одіж замовте в Блена або Вероніка. Якщо не знаєте їхніх адрес, Батістен вам скаже. Що простіше ви будете вбрані, при вашому багатстві, то ліпше буде. Як будете купувати коней, зверніться до Деведе, а ридван замовте в Батіста.

— О котрій годині ми маємо з’явитися? — запитав Андреа.

— Десь о пів на сьому.

— Гаразд, — сказав майор і взяв капелюха.

Обидва Кавальканті вклонилися і пішли собі.

Граф Монте-Крісто підійшов до вікна і став дивитися, як вони йдуть двориськом, узявшись попід руки.

— Ох і негідники обоє! — сказав він. — Так шкода, що це не насправді батько й син!

Якусь хвилю він стояв, поринувши в похмурі думи.

— Подамся до Моррелів, — сказав він. — Здається, відраза діймає мене ще дужче, ніж ненависть.

XIX. Город з Люцерною

А тепер повернімося в той город, що межує з маєтком пана де Вільфора, і біля огорожі, що потонула в каштановому галуззі, знову зустрінемо наших знайомців.

Максимільян цього разу прийшов перший. Це він притулився лицем до огорожі й пильнує, чи не промайне у глибині саду знайома тінь, чи не зашурхотить під єдвабним черевичком пісок на алеї.

Аж пролунали кроки, та замість однієї тіні з’явилися дві. Валентина запізнилася через візит пані Данґляр та Ежені, що тривав довше за ту годину, коли вона мала прийти на побачення. Тоді, щоб не пропустити його, Валентина запропонувала панні Данґляр пройти садом, щоб показати Максимільянові, що вона не винна у тій затримці.

Максимільян так і втямив, зі швидкістю інтуїції, що притаманна закоханим, і йому стало легше на душі. Крім того, хоч і не наближаючись на ту відстань, коли вже чутно голос, Валентина скеровувала свою ходу так, щоб Моррель весь час міг бачити її, і щоразу, як вона проходила повз нього, погляд, що його вона непомітно для супутниці кидала до брами, казав йому: «Потерпіть, друже мій, ви ж бачите, що я не винна».

І Максимільян терпів, захоплюючись тим контрастом, що був поміж тими двома дівчатами: білявка з млосним поглядом, гнучка, мов та верба, і чорнявка з гордовитим поглядом, струнка мов тополя; звісно ж, усі переваги, як гадав собі Моррель, були за Валентиною.

Погулявши трохи, дівчата пішли собі, і Максимільян утямив, що візит пані Данґляр добіг краю.

І справді, за хвилю Валентина повернулася вже сама. Остерігаючись, щоб хтось не підглядав за її поверненням, вона ішла помалу і, замість того, щоб просто підійти до брами, сіла на лаві, немовби несамохіть озирнувши кущі і зазирнувши у всі алеї. Уживши тих заходів безпеки, вона підбігла до брами.

— Валентино! — озвався голос із-за огорожі.

— Добридень, Максимільяне. Я змусила вас чекати, але ж ви бачили, чому так воно сталося.

— Авжеж, я впізнав панну Данґляр — не думав я, що ви такі друзі з нею.

— А хто вам сказав, що ми друзі?

— Ніхто, але мені воно здалося з того, як ви гуляли попід руки, як балакали, наче шкільні подруги, що діляться своїми таємницями.

— Ми справді балакали щиро, — відказала Валентина, — вона зізналася мені, що їй не хочеться виходити заміж за пана де Морсера, а я їй сказала, яким лихом стане для мене шлюб із паном Д’Епіне.

— Люба Валентино!

— Тим-то вам і здалося, ніби ми з Ежені близькі подруги, — провадила дівчина. — Адже кажучи про того, кого я не кохаю, я думала про чоловіка, якого кохаю.

— Яка ж ви хороша, Валентино, і як багато у вас того, чого ніколи не буде в панни Данґляр, отого невимовного чару, який для дівчини те саме, що пахощі для квітки і солодкість для плоду, адже квітці й плодові мало самої краси.

— Це вам лишень здається, тому що ви кохаєте мене.

— Ні, Валентино, присягаюся вам. Ось і зараз дивився я на вас обох і, слово честі, хоч і захоплювався вродою панни Данґляр, усе ж таки не розумів, як можна в неї закохатися.

— Це тому що, як ото ви самі кажете, я була тут, і моя присутність робила вас упередженим.

— Ні... але скажіть... питаю тільки з цікавості, що пояснюється моєю думкою про панну Данґляр...

— І, мабуть, несправедливою думкою, хоч я й не знаю, про що йдеться. Коли ви судите нас, бідолашних дівчат, нам нічого розраховувати на поблажливість.

— Можна подумати, як ви балакаєте поміж собою, то дуже справедливі одна до одної!

— Це тому, що наші судження майже завжди бувають упереджені. А що ви хотіли запитати?

— Хіба панна Данґляр когось кохає, що не хоче виходити заміж за пана де Морсера?

— Максимільяне, я вже казала, що Ежені не подруга мені.

— Та ж дівчата діляться таємницями, навіть якщо вони й не подруги, — сказав Максимільян. — Зізнайтеся, адже ви розпитували її про це. Ага, бачу, ви всміхаєтеся!

— Певне, ця огорожа не дуже заважає вам...

— То що ж вона вам сказала?

— Сказала, що нікого не кохає, — відказала Валентина, — що з жахом думає про заміжжя, що понад усе їй хотілося мати вільне і незалежне життя й що вона майже бажає, щоб її батько зазнав руїни, тоді вона зможе стати акторкою, як ото її приятелька Луїза Д’Армії.

— Так отож!

— Та й що з цього? — запитала Валентина.

— Нічого, — усміхнувся Максимільян.

— То чому ж ви усміхаєтеся?

— Ось бачите, ви теж дивитеся сюди, — сказав Максимільян.

— Може, мені відійти?

— Боронь Боже! Поговорімо про вас.

— Правда ваша: нам лишилося десять хвилин.

— Це жахливо! — засмучено вигукнув Максимільян.

— Авжеж, маєте рацію, поганий із мене друг, — сумовито сказала Валентина. — Що за життя у вас через мене, сердешний Максимільяне, а ви ж бо створені для щастя! Повірте, я гірко докоряю собі за це.

— Та чи не все одно, Валентино, адже в цьому моє щастя! Адже це вічне очікування відшкодовують оті п’ять хвилин, які я збуваю з вами, оті кілька слів, що злітають із ваших вуст. Я глибоко певен, що Бог не міг створити два співзвучні серця і не міг поєднати їх таким чудовним способом лишень для того, щоб розлучити їх.

— Дякую, Максимільяне. Надійтеся й далі за нас обох, це робить мене майже щасливою.

— Що там у вас знову скоїлося, Валентино, чому ви повинні так хутко піти?

— Хтозна. Пані де Вільфор просила мене зайти до неї: вона хоче сповістити мені щось таке, від чого, як вона каже, залежить частина мого маєтку. О Боже, я занадто багата, нехай візьмуть собі мій маєток, а мені покинуть лиш спокій і свободу, — ви ж і вбогою будете кохати мене, Максимільяне?

— Я завжди кохатиму вас! Що мені та бідність, що мені багатство, аби лиш моя Валентина була зі мною і я певен був, що ніхто