Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Гадаю, ні.

— Послухайте, Валентино, і не лякайтеся, тому що, поки я живий, я не буду належати іншій.

— Гадаєте, це заспокоює мене, Максимільяне?

— Ох, перепрошую! Правда ваша, я невдало висловився. Ага, то я хотів сказати, що днями зустрів Морсера.

— Еге?

— Ви знаєте, що вони друзі з Францом?

— Так, та й що ж?

— Він отримав од Франца листа, і той пише, що незабаром приїде.

Валентина зблідла і притулилася до брами.

— Боже милосердний, — мовила вона, — невже? Та ні, про це мені сповістила б не пані де Вільфор.

— Чому?

— Та я й сама не знаю... мені здається, пані де Вільфор, хоч вона буцім і не проти цього шлюбу, насправді йому не співчуває.

— Знаєте, Валентино, я, здається, почну обожнювати пані де Вільфор!

— Не кваптеся, Максимільяне, — сумно усміхнувшись, мовила Валентина.

— Та якщо цей шлюб їй неприємний, то, може, щоб завадити йому, вона прихильно поставиться до якоїсь іншої пропозиції?

 — Не сподівайтеся на це, Максимільяне, бо пані де Вільфор не проти чоловіків, а проти самісінького заміжжя.

— Як це — проти заміжжя? Якщо вона проти шлюбу, то нащо ж сама вийшла заміж?

— Бачу, ви не розумієте, Максимільяне. Коли я рік тому звела річ про те, що хочу піти в монастир, вона, хоч і заперечувала ніби, проте зустріла ту думку з радістю, навіть мій батько погодився, причому завдяки її умовлянням, я певна цього; утримав мене тільки мій бідолашний дідусь. Ви не можете собі уявити, Максимільяне, які виразні очі в цього нещасного старенького, який на всьому світі любить лише мене і — нехай простить мені Господь, якщо я кажу неправду! — якого люб­лю тільки я. Якби ви знали, як він дивився на мене, коли почув про моє рішення, стільки докору було в тих очах і стільки відчаю в його сльозах, що котилися без скарг, без зітхань його непорушним обличчям. Мені стало соромно, я впала до його ніг і вигукнула: «Вибачте! Вибачте, дідусю! Хоч що там станеться зі мною, я ніколи не розлучуся з вами». Тоді він звів очі до неба... може, мені доведеться багато страждати, Максимільяне, та за всі страждання мене винагородив заздалегідь той погляд мого старого дідуся.

— Люба Валентино, ви янгол, і я, їй-богу, не знаю, чим я заслужив, коли шалено рубав бедуїнів, — хіба що Господь узяв до уваги, що то невіри, — чим заслужив я щастя запізнатися з вами. Та послухайте, чому ж пані де Вільфор може не хотіти, щоб ви вийшли заміж?

— Хіба ви не чули, як допіру я сказала, що багата, занадто багата? Після матінки я успадкувала п’ятдесят тисяч ліврів річного прибутку. Мої дідусь і бабуся, маркіз і маркіза де Сен-Мерани, залишать мені теж стільки, та й пан Нуартьє, либонь, зробить мене єдиною своєю спадкоємицею. Отож, порівняно зі мною, мій брат Едуар бідний. Від пані де Вільфор йому нема чого чекати. А вона просто-таки обожнює цього хлопчину. Якщо я піду в монастир, весь мій маєток дістанеться моєму батькові, який буде спадкоємцем маркіза, маркізи і моїм, а потім дістанеться його синові.

— Дивно, звідки така захланність у молодій, гарній жінці.

— Майте на увазі, вона думає не про себе, а про свого сина, і те, що ви ставите їй за вину, із погляду материнської любові, майже чеснота.

— Послухайте, Валентино, — сказав Моррель, — а якби ви віддали частину свого майна її синові?

— А як запропонувати це жінці, яка постійно торочить про свою безкорисність?

— Валентино, любов моя була для мене завжди священна і, як і все священне, я ховав її під покровом святобливості і беріг у глибині серця; ніхто на світі, навіть моя сестра, не підозрює про цю любов, її таїну я не довіряю жодній людині. Ви дозволите розповісти про неї другові, Валентино?

Валентина здригнулася.

— Другові? — перепитала вона. — Мені страшно навіть чути про це, Максимільяне. Хто ж цей ваш друг?

— Послухайте, Валентино, чи відчували ви до когось таку нездоланну приязнь, що, побачивши ту людину вперше, почуваєте, наче знаєте її вже давно, і питаєте в себе, де й коли ви її бачили, і, не в змозі пригадати, починаєте вірити, що це було передніше, у іншому світі, і що ця приязнь — тільки спогад, який допіру ожив?

— Авжеж.

— Так ось, я відчув це від першого ж разу, як побачив ту незвичайну людину.

— Незвичайну людину?

— Так.

— І ви давно з нею знайомі?

— Тиждень чи, може, днів із десять.

— І ви прозиваєте другом людину, яку знаєте лише тиждень? Я гадала, Максимільяне, що ви не так щедро роздаєте це прегарне ім’я — друг.

— Якщо логічно мислити, то ви кажете правду, Валентино, та кажіть що завгодно, я все ж таки не відмовлюся від цього інстинктивного почуття. Я певен, що ця людина відіграє роль у всьому, що станеться зі мною доброго надалі, і часом мені здається, що своїм глибоким поглядом вона просягає в це майбутнє і скеровує його своєю владною рукою.

— То це віщун? — усміхаючись, запитала Валентина.

— Ох, — відказав Максимільян, — часом я ладен повірити, що він провіщає майбутнє... надто ж добре майбутнє.

— Познайомте мене з ним, нехай він мені скаже, чи знайду я в коханні винагороду за всі мої страждання!

— Сердешний мій друже! Та ви його знаєте.

— Я?

— Авжеж, Він урятував життя вашій мачусі та її синові.

— Граф Монте-Крісто?

— Так, це він.

— О ні, — вигукнула Валентина, — він ніколи не буде моїм другом, бо він занадто дружить із моєю мачухою.

— Граф — друг вашої мачухи, Валентино? Ні, моє почуття не може настільки мене обманювати, я певен, що ви помиляєтеся.

— Аби ж то ви знали, Максимільяне! У нас у домі панує вже не Едуар, а граф Монте-Крісто. Мачуха поклоняється йому і вважає його скарбницею всіх людських знань. Батько від нього у захваті, чуєте, у захваті, він каже, що ніколи не чув, щоб хтось так промовисто висловлював такі високі думки. Едуар обожнює його і, хоч і боїться його темних очей, біжить до нього назустріч, насилу його побачить, і завжди отримує з його рук якусь чудову іграшку; а в нашому домі граф Монте-Крісто вже не гість мого батька чи пані де Вільфор — граф Монте-Крісто у себе вдома.

— Що ж, якщо все воно так, як ви оце розповідаєте, то ви повинні були вже відчути або ж незабаром відчуєте його магічний вплив. Він зустрічає в Італії Альбера де Морсера і визволяє його з рук розбійників, він знайомиться з пані Данґляр — і робить їй князівський подарунок, ваша мачуха із сином мчать у колясі повз його дім — і його нубієць рятує їм життя. Цей чоловік, вочевидь, володіє талантом упливати на оточення. Ні в кого не зустрічав я поєднання простіших уподобань із великою розкішшю. Коли він мені всміхається, у його