Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Кер відчув, як його серце стискається від болю, наче його стискають в лещатах, його душа розривалася на шматки, його світ руйнувався на його очах. Він втратив все. Свою сім'ю, своє плем'я, свою землю, все, що надавало сенсу його життю, все, що робило його щасливим. Він залишився сам у цьому жорстокому світі, де панували смерть та насильство, де не було місця для слабких та беззахисних, де лише сильні та жорстокі могли вижити. Він був приречений на вічні страждання, на вічну самотність, на вічні мандри без мети та надії, мандри, що не принесуть йому ні радості, ні спокою. Прокляття Моріган збулося, її слова знову пролунали в його голові, наче грім: "Ти будеш жити вічно...". Він був безсмертним, і це було його найбільшим покаранням, його найбільшим прокляттям.

Він встав, важко спираючись на спис, який залишився лежати поруч, наче вірний друг, що не покинув його в біді, друг, що простягнув йому руку допомоги в цей важкий момент. Спис, що ще недавно був зброєю, тепер став опорою, допомагаючи йому триматися на ногах, не впасти в цю безодню відчаю та болю, що розверзлася перед ним, загрожуючи поглинути його в свої темні глибини. Біль все ще пульсував в його тілі, наче нагадуючи про жахливу битву, про рани, що пронизували його плоть, про кров, що забарвила землю в червоний колір, про смерть, що забрала його рідних, його друзів, його світ. Але Кер міг терпіти, його тіло було загартоване в боях та полюваннях, його дух був сильним та незламним. Він стиснув зуби, його щелепи зціпилися так міцно, що аж затріщали, намагаючись не звертати уваги на фізичні страждання, на біль, що розривав його тіло. Зараз його більше мучив біль душевний, біль втрати, який розривав його серце на шматки, залишаючи в душі порожнечу, яку неможливо було заповнити, порожнечу, що поглинала його, затягувала в безодню відчаю.

Він повинен був йти, піти з цього місця, де все нагадувало йому про його втрату, про його горе, про його самотність. Він не знав, куди і навіщо, але він не міг залишатися на цьому місці, де кожен камінь, кожна травинка, кожен шелест листя був просякнутий болем і смертю, наче духи загиблих воїнів все ще блукали цими землями, шукаючи спокою, їхні голоси лунали в його вухах, їхні тіні маячили перед його очима. Він не міг дихати цим повітрям, наповненим запахом крові та попелу, запахом смерті та руйнування, не міг бачити ці місця, де колись лунав сміх та пісні, де колись кипіло життя, а тепер панувала лише тиша та порожнеча. Не міг чути цю тишу, що стала символом його самотності, його втрати, його безвиході, тишу, що давила на нього, наче важкий камінь, що загрожував розчавити його, забрати його в небуття. Він мусив піти, щоб не зійти з розуму, щоб не втратити себе в цьому морі горя, щоб знайти в собі силу жити далі, знайти свій шлях у цьому світі, що став для нього чужим та ворожим.

Він пішов у глиб лісу, не озираючись, намагаючись залишити за собою жахливі картини битви, крики вмираючих, що все ще лунали в його вухах, запах крові, що просякнув усе навколо, наче густий туман. Він йшов довго, не звертаючи уваги на напрямок, куди вели його ноги, наче вони самі знали шлях, наче якась невидима сила вела його крізь хащі, через болота, через завали. Не звертаючи уваги на час, що стирався в його свідомості, наче пісок, що розвіюється вітром, на втому, що скувала його тіло, наче кайдани, на рани, що ще кровоточили, нагадуючи про битву, про смерть, про втрату. Він йшов, поки ноги не привели його до невеликого струмка, що дзюрчав серед дерев, наче срібна стрічка, сяючи в променях призахідного сонця, що пробивалося крізь листя дерев, створюючи на воді мерехтливі візерунки.

Він припав до води, жадібно п'ючи, мов звір, що багато днів блукав пустелею, вгамовуючи спрагу, що мучила його після битви, спрагу, що палила його горло, наче вогонь. Холодна вода приємно остудила його розпашіле обличчя, змила кров та бруд, залишивши лише сліди сліз та поту, сліди його горя та відчаю. Він опустив руки в струмок, відчуваючи, як вода забирає з собою біль та втому, заспокоює його розпалені нерви, приносить трохи полегшення його зболеній душі, ніби сама природа намагалася зцілити його рани, заспокоїти його біль.

Потім він сів на березі, спираючись спиною на стовбур старого дуба, його кора була грубою та зморшкуватою, наче шкіра старого воїна, що бачив багато битв, що знав ціну життя та смерті. Він спостерігав за течією, за тим, як вода несе з собою листя та гілки, наче маленькі кораблі, що пливуть до невідомих країв, за тим, як сонце відбивається в її поверхні, створюючи мерехтливі візерунки, що постійно змінюються, наче танок духів води, що граються в променях сонця. Він намагався знайти в цій картині хоч трохи спокою, хоч трохи забуття, хоч трохи відволіктися від жахливих спогадів, що переслідували його, наче тіні, що не давали йому спокою, спогадів про битву, про смерть, про втрату, про його прокляття.

Але думки про минуле не давали йому спокою. Вони роїлися в його голові, наче зграя диких бджіл, жалячи його знову і знову, нагадуючи про те, що він втратив, про те, що він ніколи не зможе повернути - свою родину, свій дім, своє щастя. Він згадував своє щасливе дитинство, повне ігор та сміху, безтурботне та сонячне, наче літній день, коли сонце світить яскраво, а небо безхмарне та блакитне. Він згадував, як грався з іншими дітьми племені на галявині біля печер, їхні веселі голосі лунали в лісі, наче спів птахів, їхні маленькі ніжки мчали по траві, здіймаючи хмари пилу, вони були наче маленькі звірята, що граються на сонці. Як вони лазили по деревах, наче маленькі мавпочки, їхній сміх лунав з високих гілок, як вони купалися в річці, бризкаючись водою та сміючись, їхні тіла блищали на сонці, наче краплі води.

Він згадував, як вони разом полювали на ящірок та птахів, навчаючись бути мисливцями, як вони підкрадалися до своєї здобичі, затамувавши подих, як вони раділи кожному вдалому пострілу, кожному спійманому звіру. Як вони вчилися стріляти з лука, натягуючи тятиву з усіх сил, прицілюючись в маленьку ціль, їхні руки тремтіли від напруги, але їхні очі були зосереджені та рішучі. Як вони вчилися кидати спис, намагаючись влучити в дерево чи камінь, їхні рухи були невпевненими, але вони старанно тренувалися, щоб стати справжніми воїнами. Як вони слухали розповіді старійшин про минуле племені, про подвиги героїв, що захищали їх від ворогів та звірів, про мудрість предків, що знали таємниці природи та вміли спілкуватися з духами, їхні слова були сповнені мудрості та таємниць, вони відкривали перед ними двері в невідомий світ.