Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Кер прокинувся від різкого болю, що пронизував все його тіло, наче сотні гострих скалок вп'ялися в його плоть, розриваючи її, змушуючи кожну клітину кричати від страждання. Він лежав на холодній землі, відчуваючи, як волога трава колеться в спину, а ранкова роса, наче крихітні крижинки, промочує його розпатлане волосся, застигаючи на його шкірі крижаними краплями. Він спробував поворухнутися, але біль тільки посилився, прокотившись по тілу гарячою хвилею, що спалювала його зсередини, змушуючи його застогнати. Він застогнав, стискаючи зуби так сильно, що аж щелепи заболіли, намагаючись згадати, що сталося, як він опинився тут, в цьому холодному і вологому місці, серед лісу, де сонце ледь пробивалося крізь крони дерев, де панувала тиша, порушувана лише співом птахів та шелестом листя.

В його голові, наче уламки розбитого дзеркала, промайнули уривки битви: крики воїнів, що зливалися в єдиний жахливий хор, зітхання зброї, що розсікала повітря та плоть, обличчя батька, спотворене болем та відчаєм, його останній погляд, сповнений любові та прощання... Плем'я Ворона... Моріган... Прокляття... Ці слова бриніли в його свідомості, наче ехо, що не затихає, наче примари минулого, що переслідують його.

Кер з жахливим усвідомленням згадав слова богині, що пролунали над ним, наче вирок: "Ти будеш жити вічно...", слова, що прирекли його на вічні страждання, на вічну самотність, на вічний біль. Він спробував підвестися, спираючись на руки, але його пальці наткнулися на липку теплу рідину - його власну кров, що просочила землю, - та глибокі рани на грудях та боці, рани, що мали б вбити його, рани, від яких він повинен був померти. Але він був живий.

Його тіло, ще мить тому слабке та бездиханне, знову наповнилося життям, наче хтось невидимий вдихнув в нього нову силу, нову енергію. Він відчув, як його серце б'ється, як кров пульсує в жилах, як повітря наповнює його легені, він знову міг дихати, знову міг відчувати, знову міг жити. Він був живий. Але як? Як це можливо? Він ж пам'ятав смерть, пам'ятав темряву, пам'ятав порожнечу, що поглинула його, забрала його в небуття. Він пам'ятав холод та тишу смерті, пам'ятав відчуття порожнечі та безвиході. І тепер він знову був живий, знову відчував біль, знову відчував страх, знову відчував життя. Але це життя було іншим, воно було сповнене болю та страждань, воно було прокляттям, а не даром.

Він спробував згадати, що сталося після того, як він втратив свідомість, після того, як темрява поглинула його, забрала його в небуття. Він пам'ятав, як Моріган з'явилася перед ним, її холодний погляд, що пронизував його наскрізь, її жорстокі слова, що лунали в його голові, наче вирок, наче прокляття. Він пам'ятав темряву, що поглинула його, і порожнечу, в якій він перебував якийсь час, час, що не піддавався виміру, час, де не було ні простору, ні часу, ні світла, ні темряви, лише безкінечна порожнеча. А потім - нічого. Жодних спогадів, жодних відчуттів. Лише порожнеча, безкінечна та холодна. І раптове пробудження, біль, що пронизував його тіло, наче сотні гострих скалок, кров, що заливала його обличчя, жахливе усвідомлення того, що він все ще живий, що він не помер, що його прокляття збулося.

Він підняв голову і озирнувся навколо, його погляд блукав по галявині, не знаходячи собі місця. Він лежав на галявині, де відбулася битва, де ще недавно кипіло життя, лунали крики та сміх, а тепер панувала лише тиша та смерть. Навколо нього були розкидані тіла полеглих воїнів, їхні обличчя застигли в гримасі болю та страху, їхні руки стискали зброю, їхні тіла були вкриті ранами. Земля була вкрита кров'ю, а повітря наповнене запахом смерті, запахом, що назавжди закарбувався в його пам'яті. Він знову пережив той жахливий день, день, коли він втратив все, день, коли його світ зруйнувався, залишивши після себе лише біль та порожнечу. День, коли його прокляли на вічне життя, на вічні страждання, на вічну самотність.

Він обережно сів, озираючись навколо, наче дикий звір, що прокинувся в незнайомому місці, його очі шукали небезпеки, його тіло було напружене, готове до втечі. Прислухаючись до шерехів, вловлюючи запахи, намагаючись зрозуміти, де він і що з ним сталося, чому він знову тут, серед цього жахливого місця, серед смерті та руйнування. Він якимось чином опинився на місці битви, серед кривавого поля, всіяного тілами, хоча пам'ятав, що був біля святилища Моріган перед смертю, перед тим, як темрява поглинула його. Як він потрапив сюди? Чи це був сон? Чи марення, народжене болем та страхом? Чи його перенесли сюди духи, щоб він ще раз пережив свою втрату, щоб він знову відчув біль та відчай? Він не знав відповідей на ці питання, його розум був заплутаний, його душа розривалася від болю.

Битва закінчилася. На галявині, де ще нещодавно кипіла смертельна січ, де зброя зіштовхувалася зі зброєю, де лунали крики та стогін, панувала мертва тиша, важка та гнітюча, наче сама природа завмерла в очікуванні чогось жахливого. Лише вітер шелестів листям дерев, наче оплакуючи загиблих, наче співаючи їм колискову, їхні душі злітали до небес під сумну мелодію вітру. Тіла полеглих воїнів лежали на землі, нерухомі та мовчазні, їхні очі дивилися в порожнє небо, наче шукали в ньому відповідей на вічні питання, їхні руки стискали зброю, що вже не могла їм допомогти, що стала частиною їхнього вічного сну. Вони були вкриті кров'ю, що змішалася з ранковою росою, утворюючи на землі криваві калюжі, наче сама земля плакала кривавими сльозами. Кер з жахливим усвідомленням впізнавав знайомі обличчя, обличчя своїх родичів, друзів, сусідів, людей, з якими він жив пліч-о-пліч, ділив радість та горе, мріяв про майбутнє. Ось лежить старий Одноокий, що навчив його полювати на зайців, його обличчя було спокійним, наче він просто заснув під теплим сонцем, не знаючи про трагедію, що сталася. Ось молодий Дуболом, з яким він змагався в силі та спритності, його руки все ще стискали зламаний спис, наче він був готовий продовжувати бій, його молоде життя обірвалося в розквіті сил. Ось жінка Травниця, що знала секрети лікарських рослин, її сіре волосся розсипалося по землі, наче срібні нитки, її мудрість і знання залишилися непереданими. Він не побачив серед них свого батька, його серце стискалося від тривоги, від передчуття чогось жахливого. Мабуть, його тіло забрали вороги, як трофей, як символ своєї перемоги, щоб зневажити його, щоб позбавити його останньої честі.