Читати книгу - "Не роби мені боляче, Вікторія Грош (Rouce)"

Від всіх цих думок у мене потекли сльози. І я почала думати про одне “Ліліє, досить плакати! Досить плакати! Ти вагітна! Нервуватись не можна! Візьми себе у руки ганчірка! Все буде добре! Треба в це вірити”. Заспокоївшись, я не помітила як заснула.

Ранок. Я прокинулась зразу як почула, що хтось зайшов у палату. Побачила Тіму. Невже зараз вже восьма? Він посміхаючись, підійшов до мене.

- Як ти, Квіточко?

- Добре. Почуваю себе значно краще, ніж вчора — Тіма поцілував мене у щічку.

- Це просто чудово. Я так розумію, ти готова вже сьогодні їхати додому

- Саме так, хочу бути дома. Тут мені не подобається

Я розумію, що Тіма тут працює, можливо не приємно чути такі слова. Але бути тут саме як пацієнт не приємно, я думаю, що він це розуміє.

- Я розумію. Всі пацієнти саме так і говорять — Тимур посміхнувся. Я почала переодягатись. Швидко переодяглась. Тимур пішов тим часом забирати якийсь документ. Можливо виписка якась чи якийсь чек. Медицина наче безплатна, а ліки ні.

Ми приїхали додому. Нас зустріла свекруха. Вона на мене подивилась та посміхнулась. А після я побачила як до мене біжить Данилко.

- Мамо, я скучив — мене зовсім трохи не було дома, а він вже за мною скучив. Це приємно. Приємно знати, що я комусь потрібна, що хтось мене хоче бачити... ну звісно окрім Тіми.

Свекруха сказала, що приготувала сніданок. Ми пройшли у їдальню. На столі стоять чотири тарілки. У них лежали тости з сиром та ковбасою. А також трав’яний чай.

- Це твоє місце — сказала свекруха. Я сіла на стілець. Всі інші теж посідали на свої місця. У сина у чашці був чай. А у Тимура та його мами кава. А як же я хочу каву, слів просто немає. Але мені не можна.

- Ліліє, чому тобі стало погано? — запитала Ангеліна В’ячеславівна

- Я не знаю. Можливо це просто мої нерви

- Нерви треба лікувати

- Тому я і була у лікарні. Лікувала свої нерви — я подивилась на Тіму, він почав посміхатись.

Після сніданку ми з Тимуром пішли у кімнату дівчат. Почали збирати їх речі, щоб вони поїхали з бабусею в Одесу. Я казала, де ми живемо? Здається ні. Ми живемо у Львівській області. Місто у якому ми живемо знаходиться за три кілометри від Львова. Тобто дуже близько. Я коли жила в Одеській області, то місто в якому жили було за десять кілометрів.

Зібравши дівчаток, ми пішли з ними гуляти. Пішли у сторону озера. Захотілось посидіти на берегу. Данилко грався з дівчатками. Коли дізнався, що їх забирає бабуся з собою, він трохи засмутився. Засмутився, що дівчатка їдуть, а він ні. Але ми йому пояснили, чому він не їде. І він заспокоївся. Сказавши, що буде ходити до своїх друзів гратися. Я не проти, Тимур теж. Він сказав, що Данилко коли захоче, тоді піде до друзів. Данилко цьому зрадів.

Я ж рада, що моя свекруха їде. Не буду нервувати, бо не буде її поганих поглядів на мене.