Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

жінка, і я шкодую тільки про те, що на світі нема іншої такої самої, тільки молодшої років на двадцять, тоді, присягаюся, крім графині де Морсер, незабаром з’явилася б ще й віконтеса де Морсер. Мого батька ви не побачите: у нього сьогодні комісія, то він обідає у великого референдарія. Поїдьмо, поговоримо про мандрівки. Ви бачили всенький світ — розповісте нам про ваші пригоди, розкажете історію тієї красуні албанки, яка була з вами в Опері і яку ви прозиваєте вашою невільницею, а поводитеся з нею, як із князівною... Ми будемо розмовляти італійською й іспанською. Ну ж бо, погоджуйтеся! Графиня буде рада.

— Я дуже вам вдячний, — відказав граф Монте-Крісто, — ваша пропозиція дуже лестить мені, тож я страшенно шкодую, що не можу її прийняти. Дарма ви гадаєте, ніби я вільний — навпаки, у мене дуже важливе побачення.

— Стережіться, ви допіру навчили мене, як позбутися неприємного запрошення. Мені потрібні докази. Слава Богу, я не банкір, як ото Данґляр, та попереджаю: я так само недовірливий, як і він.

— Тоді я дам вам докази, — сказав граф Монте-Крісто.

Він подзвонив.

— Ви вже вдруге відмовляєтеся обідати в моєї матінки, пане графе, — сказав Морсер. — Либонь, у вас є підстави для цього.

Граф Монте-Крісто здригнувся.

— Сподіваюся, ви так не гадаєте, — сказав він, — до речі, ось іде мій доказ.

Увійшов Батістен і спинився на порозі.

— Мене ж не попередили про ваш прихід.

— А хтозна! Ви такий незвичайний чоловік, що тут усе може бути.

— Принаймні я не міг передбачати, що ви запросите мене на обід.

— Оце, мабуть, таки правда.

— Чудово. Послухайте, Батістене, що сказав я вам сьогодні вранці, як погукав у кабінет?

— Не приймати нікого, хто прийде після п’ятої вечора.

— А потім?

— Ох, пане графе... — устряв Альбер.

— Ні, ні, я будь-що хочу позбутися цієї таємничої репутації, яку ви створили мені, любий віконте. Дуже прикро весь час корчити із себе Манфреда. Я хочу бути зрозумілим для всіх. Потім?... Продовжуйте, Батістене.

— Потім прийняти тільки пана майора Бартоломео Кавальканті із сином.

— Ви чуєте: майора Бартоломео Кавальканті, нащадка одного з найдавніших родів, його генеалогією клопотався сам Данте... як ви пам’ятаєте чи, може, й не пам’ятаєте, у десятій пісні «Пекла»; крім того, ще і його сина, дуже хорошого парубка, віконте, йому стільки ж, як і вам, та й титул він носить такий самий; він вступає в паризьке світське товариство, спираючись на батькові мільйони. Майор приведе до мене сьогодні свого сина, контіно, як кажуть у нас в Італії. Він доручає його мені. Я буду скеровувати його, якщо він того вартий. Ви допоможете мені, гаразд?

— Авжеж! То цей майор Кавальканті ваш давній друг? — запитав Альбер.

— Нітрохи. Це дуже шанований добродій, дуже поштивий, дуже скромний, дуже тактовний, таких в Італії сила-силенна, це нащадки занепалих старовинних родів. Я декілька разів із ним зустрічався й у Флоренції, і в Болоньї, і в Луцці, аж раптом він сповістив, що приїде сюди. Дорожні знайомі дуже вимогливі люди: вони скрізь чекають від вас того приязного ставлення, що його ви якось випадково виявили до них, наче в культурної людини, що вміє з кожним перевести приємну часину, не буває прихованих спонук! Любий майор Кавальканті збирається знову поглянути на Париж, який він бачив лише мимохідь, за часів Імперії, коли вирушав мерзнути до Москви. Я маю пригостити його добрячим обідом, він доручить мені свого сина, я пообіцяю наглянути за ним і дам йому змогу розважатися, як йому закортить, — у такий спосіб ми і поквитаємося.

— Пречудово! — сказав Альбер. — Бачу, ви неоціненний опікун. Тоді до побачення, ми повернемося у понеділок. До речі, я отримав листа від Франца Д’Епіне.

— Ти ба! — сказав граф Монте-Крісто. — Він так само задоволений Італією?

— Гадаю, так, та він шкодує, що вас там нема... Каже, що ви були сонцем Рима і що без вас там похмуро. Не гарантуватиму навіть, що він не стверджує, ніби там іде дощ.

— То ваш друг змінив думку про мене?

— Навпаки, він і далі вважає, що ви передовсім фантастична істота, тож він і шкодує, що вас там нема.

— Дуже приємний чоловік! — сказав граф Монте-Крісто. — Я відчув до нього приязнь першого ж вечора нашого знайомства, коли він шукав вечерю й люб’язно погодився повечеряти зі мною. Якщо не помиляюся, він син генерала Д’Епіне?

— Авжеж.

— Того самого, якого так підло вбили в 1815 році?

— Ага, бонапартисти.

— Так отож! Справді, він дуже мені сподобався. А його не збираються одружити?

— Авжеж, він одружується з панною де Вільфор.

— Це напевно?

— Так само, як і мій шлюб із панною Данґляр, — зареготав Альбер.

— Ви жартуєте?

— Так.

— Чому?

— Мені здається, у цім шлюбі стільки обопільної приязні, як і в моєму з панною Данґляр. Ох, пане графе, ми балакаємо про жінок, як ото жінки пліткують про чоловіків, так не можна.

Альбер підвівся.

— Ви вже йдете?

— Нічого собі! Уже дві години забираю я ваш час, а ви такі люб’язні, що питаєте мене, чи йду я. Ні, пане графе, ви таки найлюб’язніший чоловік на світі! А ваші слуги такі вимуштрувані! Надто ж Батістен. Ніколи не щастило мені здобути такого. У мене вони завжди наче мавпують лакеїв із Французького театру, котрі задля того щоб вимовити однісіньке слово, щоразу підходять до самісінької рампи. Тож як захочете розлучитися з Батістеном, віддайте його мені.

— Домовилися, віконте.

— Зачекайте, це ще не все. Передайте, коли ваша ласка, моє вітання вашому скромному гостеві з Лукки, синьйорові де Кавальканті, і якби виявилося, що він не проти одружити свого сина, постарайтеся знайти йому дружину, дуже багату, дуже шляхетну, бодай по жіночій лінії, і баронесу по батькові. Я вам у цім допоможу.

— Ого, — вигукнув граф Монте-Крісто, — невже справа аж так далеко зайшла?

— Авжеж.

— Не зарікайтеся, усе може ще статися.

— Ох, пане графе, — вигукнув Морсер, — ви таку послугу надали б мені! Я у сто разів дужче полюбив би вас, якби завдяки вам лишився парубком ще років хоч із десять!

— Що ж, усе можливо, — поважно відказав граф Монте-Крісто.

І, попрощавшись із Альбером, повернувся до себе і тричі подзвонив.

Увійшов Бертуччо.

— Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто, — майте на увазі, в суботу я вітаю гостей у моїй віллі в Отеї.

Бертуччо здригнувся.

— Слухаю, ваша ясновельможносте, — сказав він.

— Ви необхідні мені, щоб усе там опорядити як слід, — провадив граф Монте-Крісто. — Це пречудовий дім чи принаймні він може стати чудовим.

— Задля цього його треба геть поновити, ваша ясновельможносте: шпалери на стінах геть зблякли.

— То поміняйте їх скрізь, крім спальні, оббитої червоною матерією; її треба лишити точнісінько такою, яка вона є зараз.

Бертуччо вклонився.

— Так само нічого не чіпайте в саду, зате із двориськом робіть усе, що хочете, — мені навіть приємно було б, якби воно