Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Можна полюбляти бульот[54], захоплюватися вінтом**, любити бостон** і все ж таки охолонути до них, але екарте** ніколи не губить свого чару — це приправа. Отож, Данґляр продав учора по чотириста шість і поклав до кишені триста тисяч франків, а якби зачекав до сьогодні, то папери упали б до двохсот п’яти і замість того, щоб виграти триста тисяч франків, він згубив би тисяч двадцять-двадцять п’ять.

— А чому вони впали з чотирьохсот дев’яти до двохсот п’яти? — запитав граф Монте-Крісто. — Перепрошую, але я геть не знаюся на цих біржових інтригах.

— А тому, — зареготав Альбер, — що звістки чергуються і не збігаються.

— А нехай йому! — вигукнув граф Монте-Крісто. — То пан Данґляр може за однісінький день виграти або програти триста тисяч франків? Значить, він страшенно багатий?

— Грає не він, а пані Данґляр, — жваво відгукнувся Люсьєн, — це на диво хоробра жінка.

— Але ж ви обачний чоловік, Люсьєне, і, перебуваючи біля самісінького першоджерела, добре знаєте, чого варті звістки, то мусили б зупиняти її, — усміхаючись, сказав Альбер.

— Як це я можу, коли навіть чоловік її не потрапить того вчинити? — запитав Люсьєн. — Ви ж знаєте баронесин характер: вона не скоряється нічиєму впливу і робить те, що їй хочеться.

— Ох, якби я був на вашому місці... — сказав Альбер.

— Та й що?

— Я вилікував би її, і то була б велика послуга її майбутньому зятеві.

— Як це?

— А просто. Провчив би її.

— Провчив?

— Авжеж. Ваше становище особистого секретаря міністра робить вас авторитетом у тім, що стосується різних новин і звісток, то вам варто тільки рота розтулити, як усі ваші слова стенографуються біржовими маклерами; змусьте її за однісінький раз програти сто тисяч франків, то вона й стане обережніша.

— Не розумію я вас... — пробурмотів Люсьєн.

— Та тут все ясно як білий день, — з непідробною щирістю відказав Альбер, — сповістіть їй якось щось таке нечуване, наприклад, про телеграму, яку читали тільки ви, скажімо, про те, що напередодні в Габрієль бачили Генріха IV, це викличе підвищення на біржі, вона захоче скористатися цим і, звісно ж, програє, бо наступного дня Бошан у своїй газеті напише:

«Твердження обізнаних людей, буцім короля Генріха IV бачили позавчора в Габрієль, не відповідають дійсності; такого не було; король Генріх IV не покидав Нового мосту».

Люсьєн криво посміхнувся. Граф Монте-Крісто тримався байдуже упродовж усієї тієї розмови, та насправді не проґавив ні слова, і від його проникливого погляду не сховалося таємне збентеження особистого секретаря міністра.

Унаслідок того збентеження, що його геть не помітив Альбер, Люсьєн скоротив свою гостину у графа Монте-Крісто. Йому було вочевидь ніяково. Проводячи його до дверей, граф Монте-Крісто сказав йому тихенько декілька слів, і той відказав:

— Авжеж, пане графе, я згоден.

Граф Монте-Крісто обернувся до молодого Морсера.

— А вам не здається, як добре подумати, — сказав він йому, — що в присутності пана Дебре не слід було такого казати про вашу тещу?

— Ох, пане графе, прошу вас, — відказав Морсер, — не вживайте передчасно цього слова.

— Послухайте, невже графиня і справді так налаштована проти цього шлюбу?

— Настільки, що баронеса дуже рідко буває у нас, а моя матінка, гадаю, і двічі за життя не була у пані Данґляр.

— Тоді, — сказав граф Монте-Крісто, — я зважуся розмовляти з вами відверто: пан Данґляр мій банкір, пан де Вільфор дуже люб’язно ставиться до мене у відповідь на послугу, яку щаслива нагода допомогла мені йому надати, тож я передбачаю цілу лавину обідів і гостин. А щоб не здалося, ніби я з погордою нехтую всім цим і навіть, якщо хочете, щоб самому випередити інших, я запрошую на мою віллу в Отеї пана й пані Данґляр, пана й пані де Вільфорів. Якщо я на цей обід запрошу й вас, як ото графа і графиню де Морсерів, то чи не буде це скидатися на якісь оглядини перед весіллям? Принаймні чи не здаватиметься воно так графині де Морсер, надто ж якщо барон Данґляр виявить мені честь і приведе із собою доньку? Графиня може тоді мене зненавидіти, а я не хотів би цього, адже я — прошу вас при нагоді запевнити її в цім — завжди високо ціную її добру думку про мене.

— Повірте, пане графе, — відказав Морсер, — я дуже вдячний вам за вашу відвертість і згоден не бути присутнім на вашому обіді. Ви кажете, що вам дорога думка моєї матінки, — вона дуже добре ставиться до вас.

— Ви так гадаєте? — зацікавлено запитав граф Монте-Крісто.

— Я певен цього. Після того, як ви ото в нас були, ми цілу годину про вас розмовляли; та повернімося до нашої розмови. Ото якби моя мати дізналася про вашу увагу до неї, — а я візьму на себе сміливість їй розповісти про це, — я певен, вона була б вам надзвичайно вдячна. Щоправда, батько розлютився б.

Граф Монте-Крісто зареготав.

— Що ж, — сказав він Альберові, — тепер ви знаєте, як воно все насправді. До речі, не лише ваш батько розлютиться — пан із панею Данґляр будуть дивитися на мене як на дуже невиховану людину. Вони знають, що ми бачимося з вами просто, що в Парижі ви мій найдавніший знайомець, і раптом вас не буде на обіді, то вони запитають, чому я вас не запросив. Спробуйте принаймні заручитися заздалегідь якимось правдоподібним запрошенням і попередьте мене запискою. Ви ж знаєте, для банкірів тільки письмові докази важать.

— Я зроб­лю ще ліпше, пане графе, — сказав Альбер. — Моя матінка хоче поїхати куди-небудь, щоб подихати морським повітрям. Якого дня має відбутися той обід?

— У суботу.

— Чудово. Сьогодні у нас вівторок. Ми поїдемо завтра ввечері, а післязавтра будемо в Трепорі. Знаєте, пане графе, дуже люб’язно з вашого боку, що ви рятуєте людей із незручної ситуації.

— Ох, ви мене переоцінюєте: просто я хочу бути приємним для вас.

— Коли ви порозсилали запрошення?

— Сьогодні.

— Чудово! Я зараз же піду до Данґляра і скажу йому, що ми з матінкою завтра вирушаємо з Парижа. Я вас не бачив, то й про обід нічого не знаю.

— Схаменіться! А Дебре, що бачив допіру вас у мене?

— Ох, і правда.

— Навпаки, я вас бачив і тут-таки, без будь-якої офіційності, запросив на обід, а ви щиро відповіли мені, що не можете бути моїм гостем, бо вирушаєте до Трепора.

— Отак і буде. Та, може, ви одвідаєте мою матінку до від’їзду?

— До від’їзду це нелегко зробити буде, та й збиратися у дорогу я вам заважатиму.

— То зробіть ще ліпше! Досі ви були тільки чарівною людиною, то заслужіть на те, щоб ми ще й обожнювали вас.

— І що маю я учинити, щоб сягнути такої досконалості?

— Що ви повинні вчинити?

— Так, мені хочеться знати це.

— Здається, ви сьогодні вільні, то їдьмо до нас обідати; ми будемо самі — ви, матінка і я. Ви бачили графиню тільки мимохідь, а тепер познайомитеся з нею ближче. Це дивовижна