Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Я зроб­лю все, щоб догодити вашій ясновельможності, та мені було б спокійніше, якби ваша ясновельможність зволили дати мені вказівки щодо обіду.

— Ох, любий Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто, — бачу, відтоді як ми в Парижі, ви почуваєтеся ніяково і весь час сумніваєтеся. Невже ви розучилися розуміти мене?

— Та, може, ваша ясновельможносте, ви бодай скажете мені, кого запросили туди?

— Я ще й сам не знаю, та й вам нема чого це знати. Лукулл обідає в Лукулла, та й годі.

Бертуччо вклонився і вийшов.

XVII. Майор Кавальканті

Ні граф Монте-Крісто, ні Батістен не брехали, коли казали Альберові про відвідини майора з Лукки, через якого граф Монте-Крісто відмовився від запрошення на обід.

Допіру вибило сьому вечора і минуло вже дві години відтоді, як Бертуччо, виконуючи графів наказ, подався до Отея, коли біля брами зупинився візник і, наче збентежившись, квапливо поїхав звідтіля, висадивши чолов’ягу років п’ятдесяти двох, убраного в один із тих зелених сурдутів із чорними шнурами, які, либонь, ніколи не переведуться в Європі.

На приїжджому були також широкі блакитні суконні панталони, а також високі, ще досить нові, хоч і трохи тьмяні, чоботи на занадто грубій підошві, замшеві рукавички, капелюх, що скидався на жандармську шапку, і чорний комірець із білим хутром, який можна було б узяти за крицевий нашийник, якби власник не носив його самохіть.

Особа в такому мальовничому вбранні подзвонила біля хвіртки, запитала, чи тут мешкає граф Монте-Крісто, і коли воротар ствердно відповів на те, увійшла хвірткою, зачинила її за собою і попрямувала до ґанку.

Батістен заздалегідь отримав опис зовнішності гостя і вже чекав його у передпокої, тож відразу ж упізнав його малу кутасту голову, шпакуватого чуба і густі білі вуса, і не встиг той назватися тямущому камердинерові, як про його прибуття вже доповіли графові Монте-Крісто.

Чужинця запровадили до найскромнішої з віталень. Граф Монте-Крісто вже чекав на нього й, усміхаючись, пішов йому назустріч.

— А, це ви, любий майоре, — сказав він. — Прошу, прошу! Я вас чекав.

— Правда? — запитав гість із Лукки. — Ви чекали на мене, ваша ясновельможносте?

— Авжеж, мене попередили, що ви з’явитеся до мене сьогодні о сьомій вечора.

— Що я до вас з’явлюся? Попередили?

— Атож.

— Що ж, тим ліпше. Як по правді, я боявся, що про це забудуть.

— Про що?

— Попередити вас.

— Ну що ви!

— Але ви впевнені, що не помиляєтеся?

— Певен.

— І ви чекали саме на мене сьогодні о сьомій вечора, ваша ясновельможносте?

— Саме на вас. Утім, це можна й перевірити.

— Та ні, якщо ви на мене чекали, — сказав гість із Лукки, — то не варто.

— Але чому ж? — сказав граф Монте-Крісто.

Гість із Лукки начебто занепокоївся.

— Послухайте, — сказав граф Монте-Крісто, — ви ж маркіз Бартоломео Кавальканті?

— Бартоломео Кавальканті, — з радістю повторив гість із Лукки, — авжеж.

— Відставний майор австрійського війська?

— А хіба я був майором? — несміливо запитав старий вояка.

— Авжеж, — сказав граф Монте-Крісто, — ви були майором. Так прозивають у Франції те звання, яке ви мали в Італії.

— Тоді добре, — відказав гість із Лукки, — мені, як ви розумієте, байдужісінько...

 — Утім, ви приїхали сюди не з власного бажання, — провадив граф Монте-Крісто.

— Ще б пак!

— Вас до мене скерували, правда ж?

— Правда.

— Всечесний абат Бузоні?

— Так, так! — радісно вигукнув майор.

— І ви привезли із собою листа?

— Ось він.

— Так отож! Дайте його мені.

І граф Монте-Крісто узяв того листа, відкрив його і прочитав. Майор здивовано вирячився на графа, погляд його зацікавлено блукав покоєм, та весь час повертався до його власника.

— Так і є... абат пише... «майор Кавальканті, шляхетний луккський патрицій, нащадок флорентійських Кавальканті, — казав граф Монте-Крісто, пробігаючи очима по рядках, — що володіє річним прибутком у півмільйона...»

Граф Монте-Крісто урвав читання й уклонився.

— Півмільйона! — вигукнув він. — Нічогенько, любий пане Кавальканті!

— А там написано півмільйона? — запитав гість із Лукки.

— Чорним по білому, і так воно, звісно ж, і є, адже панотець Бузоні ліпше, ніж будь-хто, знає про всі великі маєтки в Європі.

— Що ж, нехай буде півмільйона, — сказав гість із Лукки, — та, їй-богу, я й не гадав, що так багато буде...

— А це тому, що ваш управитель краде у вас; нічого не вдієш, любий пане Кавальканті, така наша з вами доля!

— Ви відкрили мені очі, — поважно сказав гість із Лукки, — доведеться нагнати мерзотника.

Граф Монте-Крісто провадив:

— «Для цілковитого щастя йому бракує лише одного».

— Боже милосердний, авжеж! Лише одного! — зітхнувши, сказав гість із Лукки.

— «Знайти коханого сина».

— Ох, коханого сина!

— «Його вкрали в дитинстві вороги його шляхетної родини або цигани».

— Йому було п’ять років, мосьпане, — гірко зітхнувши, сказав гість із Лукки, звівши очі догори.

— Сердешний батько! — мовив граф Монте-Крісто, і читав далі:

— «Я повернув йому надію, я повернув його до життя, пане графе, сповістивши, що ви допоможете йому знайти сина, якого він марно шукає ось уже п’ятнадцять років».

Гість із Лукки зиркнув на графа Монте-Крісто з якимось невиразним неспокоєм.

— Я можу це зробити, — відказав граф Монте-Крісто.

Майор випростався.

— Ага, — сказав він, — то все в листі, виявляється, правда?

— Невже ви сумнівалися у цьому, любий пане Кавальканті?

— Ні, ні, що ви, ні на мить! Що ви! Такий поважний чоловік, у духовному званні, як панотець Бузоні, не дозволив би собі так жартувати, та ви ще не все прочитали, ваша ясновельможносте.

— Справді, — сказав граф Монте-Крісто, — є ще постскриптум.

— Атож, — сказав гість із Лукки, — він є...

— «Щоб не затрудняти майора Кавальканті переказом грошей з одного банку до іншого, я надсилаю йому на дорожні видатки чек на дві тисячі франків і переказую на нього суму в сорок вісім тисяч франків, яку ви були мені винні».

Майор із помітною тривогою стежив за читанням того постскриптуму.

— Отак, — сказав граф Монте-Крісто.

— Він сказав мені, — пробурмотів гість із Лукки, — тож, пане графе...

— То що? — запитав граф Монте-Крісто.

— То постскриптум... Ви так само прихильно ставитеся до нього, як і до листа?

— Та звісно ж. У нас свої справи з панотцем Бузоні. Не пам’ятаю вже до ладу, чи винен я йому саме сорок вісім тисяч ліврів, та кілька банкнотів у той чи той бік нас не стурбують. А що, ви надавали таке велике значення тому постскриптуму, любий пане Кавальканті?

— Мушу зізнатися, — відказав гість із Лукки, — що, цілком довіряючи підписові абата Бузоні, я не взяв із собою інших грошей, і якби мої надії на цю суму не справдилися, то я опинився б у скрутному становищі.

— Облиште, хіба така людина, як ви, може десь потрапити у скрутне