Читати книгу - "Під куполом"

— Тобі куди треба? — спитав він. — Порлен? Посмут? — і засміявся, показуючи, що хоч який він п'яний, а пожартувати вміє.

— Тільки до Моттонської дороги, сер. Ви їдете в тім напрямку?

— У будь-яко'у напрям'у, куди тіль'и захочеш, — відповів Алден. — Я просто катаюся. Катаюсь і думаю про мого хлопчика. Він помер ф с'боту.

— Мені так жаль, я співчуваю вам, це така втрата.

Він кивнув і випив.

— Мій бать'о помер минулої зими, ти знала? Задихнувся на смерть, бідний старий. Емфа-зема. Останні роки життя провів на кисні. Зазвичай Рорі міняв йому балони. Він лю'ив старого лиса.

— Мені так жаль, — вона вже це казала, але що іншого тут можна ще сказати?

Сльоза скотилася йому по щоці.

— Я поїду, куди скажеш, Міссі Лу. Їхатиму, поки пиво не закінчиться. Хо пива?

— Так, дякую. — Пиво було теплим, але вона пила пожадливо. Дуже вона була спрагла. Виловила з кишені одну пігулку і запила її другим довгим ковтком пива. Відчула, як їй загуділо в голові. Дуже приємно. Вона видобула ще одну пігулку перкоцету і запропонувала Алдену. — Хочете? Від цього вам покращає.

Він узяв пігулку й теж проковтнув, запивши пивом, навіть не поцікавившись, що воно таке. Вже й Моттонська дорога. Він пізно помітив перехрестя і різко завернув, сплющивши поштову скриньку Крамлі. Саммі не звернула уваги.

— Бери ще, Міссі Лу.

— Дякую вам, сер, — вона взяла наступну бляшанку і хлопнула лючком відкривачки.

— Ти бачи'а мого хлопчика? — У жеврінні приладової панелі очі Алдена волого відсвічували жовтим. Це були очі собаки, котрий на бігу натрапив на яму і зламав собі ногу. Ти бачи'а мого хлопчика?

— Так, сер, — кивнула Саммі. — Звичайно ж, я бачила. Я тоді теж там була.

— Там тоді всі були. Я здав в оренду моє поле. Ма'ть, так допоміг йому загинути. Хтозна. Нам ніколи нічо не знаття, ге?

— Авжеж, — погодилась Саммі.

Алден запустив руку в кишеню свого комбінезону і витяг звідти пошарпане портмоне. Розкрив його обома руками, кинувши кермо, і почав скоса заглядати до целулоїдних кишеньок гаманця.

— Це мої хлопці подарували мені це по'моне, — повідомив він. — Рорі й Оллі. Оллі ще живий.

— Гарний гаманець, — похвалила Саммі, нахиляючись, щоб перехопити кермо.

Вона так робила, коли вони ще жили разом з Філом. Часто. Пікап містера Дінсмора повільно рухався доволі імпозантними галсами, ніби з наміром не оминути наступної поштової скриньки. Та все гаразд було; бідний дядечко їхав усього лиш зі швидкістю двадцять миль, і Моттонська дорога лежала попереду порожня. Стиха грало радіо, по РНГХ «Сліпі Хлопці з Алабами»[319] співали «Солодку надію Небес».

Алден вручив гаманець їй.

— Там він є, мій хлопчик. З його ді'усем.

— Ви поведете машину, поки я подивлюся? — спитала Саммі.

— Звісно, — знову взявся за кермо Алден. Пікап поїхав трішки швидше і трішки пряміше, хоча й гуляв відносно осьової лінії.

На вицвілому кольоровому знімку обіймали один одного хлопець і старий чоловік. На старому був картуз «Ред Сокс» і киснева маска. У хлопця на обличчі сяяла широка усмішка.

— Він був красивий хлопчик, сер, — сказала Саммі.

— Йо, красивий хлопчик. Гарний, розумний хлопчик, — Алден різко, без сліз, болісно застогнав. Мов заревів віслюк. З губ йому бризнула слина. Машина вильнула, потім виправилась.

— У мене теж є гарний хлопчик, — сказала Саммі. І почала плакати. Колись, пригадала вона, їй подобалось мучити ляльок «Братц». Тепер вона сама знала, як воно почувається у мікрохвильовці. Як пекельно боляче мучитися в палаючій печі. — Я його поцілую, коли побачу. Всього розцілую.

— Поцілуй, — кивнув Алден.

— Так, поцілую.

— Ти його поцілуй, і обійми, і притисни до себе.

— Я так і зроблю, сер.

— Я би теж поцілував мого хлопчика, аби зміг. Я б розцілував його в обидві щоки.

— Я знаю, ви так би й зробили, сер.

— Але я його поховав. Сьогодні вранці. Прямо на тім місці.

— Мені так жаль, це така втрата.

— Візьми собі ще пива.

— Дякую вам. — Вона взяла бляшанку. Вона вже почала п'яніти. Так гарно п'яніти.

Таким чином вони просувалися далі, в той час, як рожеві зірки над ними розгорялися яскравіше, мерехтіли, але не падали, ніякого метеорного дощу не було цієї ночі. Так вони проминули і трейлер Саммі, куди вона вже ніколи більше не повернеться, навіть не пригальмувавши, проминули.

17

Було десь чверть на восьму, коли Розі Твічел постукала в скляну панель дверей «Демократа». Джулія, Піт і Тоні стояли біля довгого стола, створюючи примірники свіжого чотиришпальтового числа газети. Піт з Тоні збирали аркуші докупи, а Джулія скріплювала їх степлером і складала до пачки.

Побачивши Розі, Джулія енергійно їй махнула: мовляв, заходь. Розі прочинила двері й аж трохи похитнулась:

— Боже, як тут у вас жарко.

— Вимкнули кондиціонер для економії палива, — пояснив Піт Фрімен. — А ксерокс дуже гріється, коли довго працює. А сьогодні йому довелося попрацювати добряче. — Але промовив він це з гордим виглядом. Розі подумала, що в них у всіх трьох зараз гордий вигляд.

— Я гадав, у вас зараз мусив би бути скажений натовп у ресторані, — промовив Тоні.

— Зовсім навпаки. Сьогодні ввечері там хоч на оленів полюй. Думаю, багато людей не хочуть мене бачити, бо мого кухаря заарештовано за вбивства. І ще я думаю, вони соромляться дивитися одне одному в вічі після того, що трапилося сьогодні вранці у «Фуд-Сіті».

— Іди-но сюди ближче, візьми, подивися газету, — покликала її Джулія. — Ти в нас героїня, дівиця з обкладинки, Розі.

Угорі було надруковано червоними літерами БЕЗПЛАТНИЙ ВИПУСК — КРИЗА ПІД КУПОЛОМ — БЕЗПЛАТНИЙ ВИПУСК.

Під цією шапкою шістнадцятим кеглем, котрого Джулія до останніх двох випусків «Демократа» ніколи не використовувала, йшов заголовок:

КОЛОТНЕЧА І ВБИВСТВА З ПОГЛИБЛЕННЯМ КРИЗИ

На фото була саме Розі. У профіль. Біля губ вона тримала мегафон. З невмисним кучериком, що впав їй на лоба, виглядала вона надзвичайно красивою. За нею виднівся прохід відділу макаронних виробів і соків, де на підлозі, схоже, валялося кілька розбитих пляшок соусів до спагеті. Підпис зазначав: Утихомирення колотнечі: Розі Твічел, засновниця й власниця «Троянди-Шипшини», заспокоює колотнечу з допомогою Дейла Барбари, котрого було заарештовано за вбивства (див. репортаж нижче і статтю на стор. 4).

— Святий Боже, — видихнула Розі. — Ну… принаймні ви зняли мене з кращого боку. Якщо я його взагалі маю.

— Розі, — урочисто промовив Тоні Гай. — Ви виглядаєте, як Мішель Пфайфер.

Розі фиркнула, показавши йому середнього пальця. Вона вже почала читати редакційну статтю.

СПЕРШУ ПАНІКА, ПОТІМ СОРОМ

Текст Джулії Шамвей

Не кожен мешканець Честер Мілла знає Дейла Барбару (він не так давно