Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Ст. 42 КЗпП надає працівникам за встановленими цією статтею критеріями переважне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці. Положеннями цієї статті формулюються матеріальні правові приписи. Але розірвання трудових договорів з працівниками передбачає дотримання встановленого законом порядку (процедури), найважливішим компонентом якого є отримання власником або уповноваженого ним органом попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації. Виникло питання про те, чи може бути звільнений з роботи на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП працівник, що має переважне право, передбачене ст. 42 КЗпП, якщо стосовно працівника, що не має переважного права, виборний орган первинної профспілкової організації не дав згоди на розірвання трудового договору, а стосовно працівника, який має переважне право, виборний орган первинної профспілкової організації згоду на розірвання трудового договору дав. Це питання має вирішуватись на підставі правила про переважне застосування матеріальних правових приписів перед процедурним. Певні дії виборного органу первинної профспілкової організації в процедурі розірвання трудового договору не можуть позбавити працівника переважного права, передбаченого ст. 42 КЗпП.

Викладене не виключає блокування процедурними нормами реалізації права, яке встановлене матеріальними приписами та стосовно якого встановлено обов’язок дотримуватися процедури його реалізації (наприклад, право власника або уповноваженого ним органу на розірвання трудового договору у відповідних випадках може бути реалізоване лише за наявності згоди виборного органу первинної профспілкової організації, як це передбачено ст. 43 КЗпП). Слід звернути увагу на те, що законодавець інтуїтивно відчував проблему співвідношення матеріальних і процедурних правових приписів, а тому положенню ст. 43 КЗпП він вирішив надати категоричності, зазначивши, що розірвання трудового договору у відповідних випадках можливе «лише» за попередньою згодою виборного органу первинної профспілкової організації. Слово «лише» тут стало тим техніко-юридичним засобом, у силу якого переважному застосуванню підлягає не матеріально-правовий, а процедурний правовий припис.

6. Якщо процедурна правова норма перешкоджає застосуванню матеріальної правової норми, процедурна норма застосуванню не підлягає, а прогалина, що утворилася, заповнюється застосуванням закону за аналогією.

Відповідно до ч. 2 ст. 70 Закону «Про судоустрій і статус суддів» «кваліфікаційний іспит полягає у виявленні належних теоретичних знань та рівня професійної підготовки кандидата на посаду судді, ступеня його готовності здійснювати правосуддя з питань юрисдикції відповідного суду, а також особистих і моральних якостей кандидата». У цьому законодавчому положенні логічно закріплюється правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (можливості виявляти особисті і моральні якості осіб, які виявили бажання бути рекомендованими для призначення на посади суддів, під час кваліфікаційного іспиту) до попереднього виявляється правова норма, яка надає Вищий кваліфікаційній комісії суддів України право виявляти особисті і моральні якості відповідних осіб. Це — матеріально-правова норма у відношенні до правової норми, яка закріплена у тому ж законодавчому положенні і відповідно до якої особисті і моральні якості виявляються при кваліфікаційному іспиті. Однак при визначенні порядку проведення кваліфікаційного іспиту у ст. 70 Закону «Про судоустрій і статус суддів» жодним словом не вказується на те, у який же спосіб під час іспиту слід виявляти особисті і моральні якості відповідних осіб. Під час кваліфікаційного іспиту практично немає будь-якої можливості виявити особисті та моральні якості осіб, які виявили бажання бути рекомендованими на посади суддів. З урахуванням частини другої ст. 19 Конституції України, що покладає на державні органи обов’язок діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, Вища кваліфікаційна комісія суддів дійшла висновку про те, що процедурною нормою, яка встановлена ч. 2 ст. 70 Закону «Про судоустрій і статус суддів» і приписує виявляти особисті і моральні якості під час кваліфікаційного іспиту, виключається застосування матеріально-правової норми, яка покладає на Вищі кваліфікаційну комісію суддів повноваження виявляти особисті і моральні якості осіб, які виявили бажання бути рекомендованими на посади суддів. Оскільки процедурна норма перешкоджає застосуванню матеріально-правової норми, Вища кваліфікаційна комісія суддів дійшла висновку про те, що ця процедурна норма застосуванню не підлягає. Виникла прогалина, яку Вища кваліфікаційна комісія суддів заповнила застосуванням за аналогією ст. 68 Закону «Про судоустрій і статус суддів», яка встановлює порядок проведення спеціальної перевірки кандидатів на посади суддів та надає право організаціям і громадянам подавати інформацію про кандидатів до Вищої кваліфікаційної комісії суддів. З урахуванням отриманої від громадян інформації окремим кандидатам було відмовлено у рекомендації на посади суддів. Відповідні рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів були оскаржені до Вищого адміністративного суду.

Вищий адміністративний суд дійшов висновку, що під час кваліфікаційного іспиту можливо не тільки виявляти особисті і моральні якості відповідних осіб, а й оцінювати ці якості. При цьому ч. 5 ст. 70 Закону «Про судоустрій і статус суддів» («порядок складення кваліфікаційного іспиту, методика оцінювання визначаються положенням, що затверджується Вищою кваліфікаційною комісією суддів України») була витлумачена у такий спосіб, що ВККСУ повинна була затвердити методику оцінювання особистих і моральних якостей кандидатів на посади суддів, але цей обов’язок не виконала. Так була заблокована можливість виявлення особистих і моральних якостей кандидатів на посади суддів, яка передбачена матеріальною правовою нормою із-за невдалої редакції процедурної норми.

7. З урахуванням переваги матеріальних правових приписів перед процедурними (правовими приписами, що встановлюють порядок реалізації матеріальних правових приписів) втрачають сенс численні посилання на встановлений законом порядок відшкодування моральної шкоди (наприклад, частина третя ст. 47 Закону «Про питну воду і водопостачання»), вирішення питання про відшкодування збитків та моральної шкоди в судовому порядку (ч. 3 ст. 40 Закону «Про телекомунікації») тощо.

8. В інший, ніж це було описано в п. 1-6 цього параграфу, спосіб слід тлумачити положення ч. 2 ст. 1177 ЦК («умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом») і ч. 2 ст. 1207 ЦК («умови та порядок відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, встановлюються законом»). Тут передбачається, що законом має бути встановлений не тільки порядок відшкодування шкоди державою (тобто, мають бути встановлені процедурні правові приписи), законом мають бути встановлені і умови відшкодування шкоди державою (тобто, матеріально-правові приписи). За відсутності останніх матеріально-правові норми залишаються до кінця не сформованими, що виключає їх переважне застосування перед процедурними правовими приписами.