Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

людської думки цілком знаходить вираз у відомому парадоксі Жана-Жака Руссо, знаєте: «Мандарин, якого вбивають за п’ять тисяч миль, тільки поворухнувши пальцем». Усе життя людське наповнене такими вчинками, і людський розум постійно породжує такі мрії. Ви мало знайдете людей, що спокійнісінько всадять ножа в серце свого ближнього чи дають йому, щоб звести зі світу, таку дозу миш’яку, як ми ото з вами казали. Це і справді було ексцентрично або ж по-дурному. Для цього необхідно, щоб кров несамовито бурхала, щоб пульс шалено кидався, щоб уся душа стала догори коренем. Та якщо, заміняючи слово, як робиться це у філології, пом’якшеним синонімом, ви здійснюєте просто усунення, якщо замість того щоб здійснити підле убивство, ви просто усуваєте з вашої дороги того, хто вам заважає, і робите це тихо, без насильства, без того, щоб це супроводжувалося стражданнями, тортурами, що роб­лять із жертви мученика, а з вас — у повному розумінні кровожерну звірюку, якщо нема ні крові, ні стогонів, ні корчів, ні, головне, того жахливого і підозрілого миттєвого скону, то ви уникаєте відплати людських законів, що кажуть вам: «Не порушуй суспільного спокою!» У такий спосіб діють і сягають мети на Сході, де люди поважні та флегматичні й не шкодують часу, коли йдеться про якісь важливі обставини.

— А сумління? — схвильовано запитала пані де Вільфор, затамувавши дух.

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, — авжеж, слава Богу, існує сумління, або ми були б дуже нещасні. Після будь-якого енергетичного вчинку нас рятує наше сумління — воно знаходить нам тисячу вибачень, а суддями їх виступаємо ми самі; і хоч ці докази і зберігають нам мирний сон, вони, либонь, не убезпечили б наше життя від вироку кримінального суду. Певне, сумління пречудово заспокоїло Ричарда ІІІ після вбивства обох синів Едварда IV, адже він міг сказати собі: «Ці діти жорстокого короля-переслідувача успадкували всі пороки свого батька, яких, крім мене, ніхто не впізнав у їхніх юнацьких схильностях; ці діти заважали мені забезпечити добробут англійському народові, якому вони неодмінно завдали б лиха». Так само втішала сумління і леді Макбет, яка, хоч що там казав би Шекспір, хотіла посадити на престолі свого сина, а не чоловіка. Авжеж, материнська любов — це така велика чеснота, такий могутній рушій, що вона багато що виправдовує; та й після смерті Дункана леді Макбет була б дуже нещасна, якби не її сумління.

Пані де Вільфор жадібно вбирала в себе ті страшні висновки і цинічні парадокси, які граф Монте-Крісто виголошував із притаманною йому простодушною іронією.

Помовчавши із хвильку, вона сказала:

— Знаєте, пане графе, ваші аргументи жахливі й ви бачите світ у досить-таки похмурому світлі! Або ж ви так судите про людство, тому що дивитеся на нього крізь колби й реторти! Адже ви і справді вдатний хімік, і той еліксир, що його ви дали моєму синові, так хутко повернув його до життя...

— Не дуже довіряйте йому, пані, — сказав граф Монте-Крісто, — краплі того еліксиру було достатньо, щоб повернути до життя дитину, що вже стоїть на порозі смерті, та три краплі викликали б у нього такий приплив крові до легень, що в нього почало б страшенно калатати серце, шість крапель забили б йому дух і викликали б набагато серйознішу непритомність, ніж та, що в ній він перебував, а десять крапель убили б його на місці. Пам’ятаєте, як я відхилив його від слоїка, коли він хотів було його вхопити?

— То це така сильна отрута?

— Нітрохи. Передовсім з’ясуємо, що отрут самих по собі не існує: медицина використовує найдужчі отрути, та коли їх уміло застосувати, вони обертаються рятівними ліками.

— То що ж то було?

— То був препарат, що його винайшов мій друг, превелебний панотець Адельмонте, який навчив мене і застосовувати його.

— Мабуть, це пречудовий засіб од корчів! — сказала пані де Вільфор.

— Дуже добрий, ви самі впевнилися в нім, — відказав граф Монте-Крісто, — і я часто користуюся ним, звісно ж, дуже обережно, — докинув він, усміхаючись.

— Ще б пак! — тим самим тоном сказала пані де Вільфор. — От ось мені, такій нервовій і схильній до млості, був би дуже помічний лікар на кшталт Адельмонте, який вигадав би щось таке, щоб я могла вільно дихати і не боялася померти від ядухи. Та оскільки у Франції такого лікаря знайти неможливо, а ваш панотець навряд чи захоче задля мене помандрувати до Парижа, то я поки що мушу задовольнятися ліками пана Плянша; зазвичай я вживаю м’ятні й гофманські краплі. Погляньте, ось пілюлі, які для мене виготовляють на особливе замовлення — у них міститься подвійна доза.

Граф Монте-Крісто відчинив черепахове пудельце, яке простягнула йому пані де Вільфор, і з виглядом любителя, що знається на таких препаратах, понюхав пілюлі.

— Вони пречудові, — сказав він, — та їх треба ковтати, а це не завжди можливо, коли знепритомнієш. Я волію користуватися моїми ліками.

— Та і я, звісно, воліла б їх, тим паче що сама бачила, як вони діють, проте, либонь, це секрет, і я не настільки нескромна, щоб розпитувати вас про них.

— Проте я настільки ґречний, — підводячись, мовив граф Монте-Крісто, — що вважаю моїм обов’язком сповістити його вам.

— Ох, пане графе!

— Та пам’ятайте: у маленькій дозі це ліки, у великій — трутизна. Одна крапля повертає до життя, як ви самі в цім упевнилися, п’ять або шість неодмінно завдадуть смерті, там паче що в келисі вина вони нітрохи не міняють його смаку. Та я замовкаю, пані, а то можна подумати, що я даю вам поради.

Годинник вибив пів на сьому; доповіли про приїзд приятельки пані де Вільфор, яка мала обідати в неї.

— Якби я мала честь бачити вас уже третій або четвертий раз, пане графе, а не вдруге, — сказала пані де Вільфор, — якби я мала за честь бути вашим другом, а не тільки зобов’язана вам, то я наполягала б на тому, щоб ви лишилися в мене обідати і не захотіла б чути ніяких відмовок.

— Дуже вдячний вам, — відказав граф Монте-Крісто, — та я пов’язаний обіцянкою, якої не можу не виконати. Я маю супроводжувати до театру одну грецьку князівну, мою приятельку, яка ще не бачила опери і розраховує на мене, щоб відвідати виставу.

— Що ж, тоді до побачення, пане графе, та не забудьте про мої ліки.

— Нізащо, пані, задля цього потрібно було б забути ту годину, яку збув у розмові з вами, а це геть неможливо.

Граф Монте-Крісто вклонився і вийшов.

Пані де Вільфор замислилася.

— Ото дивний чоловік, — сказала вона собі, — і здається, ім’я його Адельмонте.

Що ж до графа Монте-Крісто, результат розмови перевершив усі його сподівання. «Еге, — думав він собі, виходячи з того дому, — це вдячний ґрунт, певен, що кинуте в нього насіння дарма не пропаде».

І наступного дня, як і пообіцяв, послав їй той рецепт.

XV. Роберт-Диявол

Посилання на Оперу було тим більш поважне, що того вечора