Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

в персні, і падають мертві; за п’ять хвилин завіса падає, і глядачі йдуть собі додому. Наслідки убивства залишаються невідомі: ви ніколи не побачите ні поліційного комісара, огорнутого шарфом, ні капрала з чотирма вояками, тож нерозумні люди вірять, буцім у житті так воно все і буває. Та поїдьте за межі Франції, подайтеся до Алеппо, Каїра чи бодай до Неаполя або Рима, і ви побачите на вулицях струнких людей зі свіжим, рожевим кольором обличчя, що про них кульгавий дідько, якби ви зустрілися з ним випадково, сказав би вам: «Цей пан уже три тижні носить у собі трутизну, і за місяць із нього буде холодний мрець».

— Значить, — сказала пані де Вільфор, — вони знайшли секрет отієї славетної аква-тофани, про яку мені в Перуджі казали, буцім він утрачений?

— Та хіба на світі щось утрачається? Мистецтва мандрують і обходять довкола світу, речі здобули тільки інші назви, та й годі, а простолюд не знається на цьому, та результат той самий: трутизни вражають той чи той орган — ті впливають на шлунок, ті на мозок, ті на тельбухи. І ось отрута викликає кашель, кашель переростає у запалення легень чи в якусь іншу недугу, що є в книжці науки, що не заважає їй безумовно бути смертельною, а якби вона й не була смертельна, то неодмінно стала б такою завдяки лікам: наші немудрі медики частенько дуже пересічні хіміки, то чи борються їхні ліки з недугою, чи допомагають їй — це справа випадку. І ось людину вбивають за всіма правилами мистецтва, а закон безсилий, як казав один мій друг, всечесний панотець Адельмонте з Таорміни, найліпший хімік у Сицилії, що добре вивчив ці національні явища.

— Ох, страшно так усе це, але чудесно, — сказала пані де Вільфор, завмерши у напруженій увазі. — Зізнаюся, я вважала всі ці історії вигадками Середньовіччя.

— Авжеж, так і є, та за нашого часу вони ще вдосконалилися. Нащо ж і плин часу існує, різні методи заохочення, медалі, ордени, Монтіонівські премії, як не для того, щоб провадити суспільство до найвищої досконалості? А людина сягне досконалості тільки тоді, коли зможе, як ото Бог, створювати і знищувати за своїм бажанням; знищувати вона вже навчилася, то половину шляху вже подолала.

— Отож, — сказала пані де Вільфор, уперто повертаючись до своєї мети, — трутизни Борджіа, Медічі, Рене, Рудж’єрі й, можливо, згодом барона Тренка, якими так уживала на зле сучасна драма і роман...

— Були мистецькими витворами, — відказав граф Монте-Крісто. — Невже ви гадаєте, що справжній учений візьметься до потрібної йому людини? Нізащо. Наука полюбляє рикошети, фокуси, сказати б, фантазію. Ось, наприклад, всечесний абат Адельмонте, що про нього я вам уже казав, здійснював тут дивовижні досліди.

— Справді?

— Авжеж, і я наведу вам приклад. У нього був прегарний сад, там росли різні квіти, садовина й городина, і з-поміж тієї садовини він обирав якусь геть невинну, наприклад, головку капусти. Три дні поливав він ту головку розчином миш’яку, третього дня капуста почала жовкнути, і настала пора зрізати її; для всіх вона мала вигляд стиглого овоча і той-таки невинний вигляд, і тільки панотець Адельмонте знав, що він отруєний. Тоді він приносив головку додому, брав кролика — у нього була ціла колекція кроликів, котів і морських свинок, що нічим не поступалася його колекції городини, садовини і квітів, — отож, панотець Адельмонте брав кролика і давав йому з’їсти капустяний листок; звісно ж, кролик здихав. Який слідчий закинув би йому щось злочинне? Якому королівському прокуророві спало б на думку порушити справу проти Маженді чи Флуранса із приводу вбитих ними кролів, котів та морських свинок? Жодному.

Отож, кролик здихає, не привертаючи уваги правосуддя. Потім абат Адельмонте загадує кухарці вительбушити мертвого кролика і кидає тельбухи на купу гною. Тією купою вештається курка, вона клює ті тельбухи і наступного дня теж здихає. Поки вона б’ється в передсмертних корчах, повз неї пролітає яструб (в абатовім краю яструбів сила-силенна), кидається на курку, заносить її на вершину гори і з’їдає. За три дні той сердешний яструб, якому відтоді нездужається, раптом відчуває, як голова в нього іде обертом і простісінько з-під хмар падає мов камінь до вас у ставочок, а щука, вугор і мурена, як ви знаєте, страшенно хижі, то вони кидаються на того яструба і роздирають його на шматки. І ось уявіть собі, наступного дня до вашого столу подають ту щуку, вугра чи мурену, отруєних у четвертому поколінні; ваш гість буде отруєний у п’ятому, тож за вісім чи десять днів помре від болю в тельбухах, від серцевого нападу чи від нариву у шлунку. Після розтину лікарі скажуть: «Смерть настала від пухлини в печінці чи від тифу».

— Але ж, — сказала пані де Вільфор, — весь оцей ваш збіг обставин може легко урватися: адже яструб може не пролетіти потрібної миті або впасти за сто кроків од ставка.

— А ось у цьому й полягає мистецтво. На Сході, щоб бути великим хіміком, треба вміти керувати випадковостями, — і там це вміють.

Пані де Вільфор замислено слухала.

— Але ж, — мовила вона урешті, — сліди миш’яку не зникають: хоч яким способом потрапить він у людське тіло, його все ж таки виявлять, якщо його там достатньо, щоб викликати смерть.

— Так отож, — відказав граф Монте-Крісто, — саме це я і сказав панотцеві Адельмонте. Він усміхнувся і відказав мені сицилійським прислів’ям, що є, здається й у французькій мові: «Сину мій, світ створено було не за один день, а за сім; прийдіть у неділю». У неділю я знову прийшов до нього; замість того, щоб поливати капусту миш’яком, він поливав його розчином солі, настояним на стрихніні — strychnos colubrina, як прозивають його вчені. Цього разу та капустяна головка нітрохи не здавалася хворою, і в кролика не виникло сумнівів, за п’ять хвилин він здох; курка поклювала його і віддала Богові душу наступного дня. Тоді ми взяли на себе роль яструба, забрали курку і розітнули її. Цього разу всі окремі симптоми зникли і помітні були тільки загальні. У жодному органі не виявилося ніяких специфічних ознак: тільки подразнення нервової системи і сліди припливу крові до мозку: курка здохла не від отруєння, а від апоплексії. Із курми це трапляється, хоч і дуже рідко, та в людей це явище звичайне.

Пані де Вільфор замислювалася ще дужче.

— Слава Богу, — сказала вона, — що такі препарати можуть виготовляти тільки хіміки, а то одна половина людства отруїла б другу.

— Хіміки або люди, що цікавляться хімією, — недбало відказав граф Монте-Крісто.

— Та й крім того, — сказала пані де Вільфор, насилу відриваючись від своїх думок, — хоч як хитро був би скоєний злочин, він усе ж таки залишиться завжди злочином, і якщо його не покарає людське правосуддя, то йому не заховатися від Божої кари. У східних народів не така чуйна совість, як у нас, і вони завбачливо скасували пекло; у цім і річ.

— У такій чистій душі, як ваша, звісно ж, мають поставати такі сумніви, та зрілі роздуми змусять вас відринути їх. Темний бік