Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Уперше після довгої недуги Левассер виступав у ролі Бертрама, і твір модного композитора, як завжди, приваблював верхи паризького світського товариства.

Як і в більшості заможних молодих людей, у Альбера було крісло в оркестрі, крім того, для нього завжди знайшлося б місце в десяти ложах близьких знайомців, якщо не брати до уваги того, що на нього він мав законне право в ложі світської молоді.

Сусіднє крісло належало Шато-Рено. Як і належить журналістові, Бошан був король усієї зали і міг сидіти, де йому хотілося.

Того вечора Люсьєн Дебре мав у розпорядженні міністерську ложу і запропонував її графові де Морсеру, який, оскільки Мерседес відмовилася, передав її Данґлярові, сповістивши йому, що згодом він відвідає баронесу з донькою, якщо пані захочуть узяти ту ложу. Пані, звісно ж, не відмовилися. Ніхто так не ласий на безоплатні ложі, як мільйонери.

Що ж до Данґляра, то він заявив, що його політичні принципи і становище депутата опозиції не дозволяють йому сидіти в міністерській ложі. Тож баронеса надіслала Люсьєнові записку й попросила заїхати по неї, бо не могла ж вона їхати до Опери удвох із Ежені.

Справді, якби панії сиділи у ложі вдвох, то це, либонь, хибно витлумачили б, та якщо панна Данґляр поїде до театру з матінкою і її коханцем, то за це ніхто їх не осудить — треба сприймати світ, яким він є.

Завіса піднялася, як завжди, у майже порожній залі. Це, знову ж таки, звичай нашого світського товариства — приїздити до театру після початку вистави; у такий спосіб під час першої дії ті, що приїхали вчасно, не можуть дивитися і слухати п’єсу: вони дивляться тільки на тих, що прибувають потім, і чують лише грюкання дверей та балачки.

— Ти ба! — сказав Альбер, побачивши, як відчинилися двері в одній із долішніх бічних лож. — Ти ба! Графиня Г.

— Хто вона така, ця графиня Г.? — запитав Шато-Рено.

— Ох, пане бароне, що за непробачне запитання! Ви не знаєте, хто така графиня Г.?

— А, справді, — сказав Шато-Рено, — це, либонь, та сама чарівна венеціанка?

— Авжеж.

Цієї хвилі графиня Г. помітила Альбера й, усміхнувшись, кивнула, відповідаючи на його поклон.

— Ви знайомі з нею? — запитав Шато-Рено.

— Так, — відказав Альбер, — Франц познайомив нас у Римі.

— А ви не відмовитеся надати мені ту саму послугу, яку в Римі надав вам Франц?

— Охоче.

— Цитьте!— гукнув хтось із публіки.

Юнаки балакали собі далі, нітрохи не звертаючи уваги на бажання партеру слухати музику.

— Вона була на перегонах на Марсовому полі, — сказав Шато-Рено.

— Сьогодні?

— Так.

— Справді, сьогодні були перегони. Ви робили ставки?

— Та дрібниці, на п’ятдесят луїдорів.

— І хто виграв?

— Наутілус. Я ставив на нього.

— Але ж були три заїзди?

— Так. Був приз Жокей-клубу, золотий кубок. Сталася навіть дивна подія.

— Яка?

— Цитьте! — знову гукнув хтось.

— Ті перегони виграв геть невідомий кінь із невідомим жокеєм.

— Як це?

— Отак собі. Ніхто не звернув уваги на коня, записаного під іменем Вампа, і на жокея, записаного під іменем Йов, аж потім побачили прегарного гнідого жеребця і малого жокея; довелося напхати йому в кишені фунтів із двадцять олова, що не завадило йому випередити на три корпуси Арієля і Барбаро, що йшли разом із ним.

— І ви так і не дізналися, чий то кінь?

— Ні.

— Кажете, записали його під іменем...

— Вампа.

— Тоді, — сказав Альбер, — я знаю більше, ніж ви; я знаю, кому він належить.

— Та замовкніть нарешті! — утретє гукнули з партера.

Цього разу обурення було настільки велике, що юнаки врешті второпали, що той вигук стосується таки їх. Вони обернулися, шукаючи в юрмі того зухвальця, та ніхто не гукав більш, тож вони знов обернулися до сцени.

Тієї миті відчинилися двері до міністерської ложі, і пані Данґляр, її донька та Люсьєн Дебре посідали на свої місця.

— А ось і ваші знайомі, віконте, — сказав Шато-Рено. — Чому це дивитеся ви праворуч? Вас он шукають.

Альбер обернувся і справді зустрівся поглядом із баронесою Данґляр, що помахала віялом, вітаючи його. Що ж до панни Ежені, то вона ледве зиркнула на крісла оркестру.

— Ні, любий друже, — сказав Шато-Рено, — якщо не брати до уваги мезальянсу, — а я не думаю, що ця обставина вас непокоїть, — я не розумію, що ви можете мати проти панни Данґляр: вона дуже гарна.

— Дуже гарна, авжеж, — сказав Альбер, — та, зізнаюся, я волів би ніжнішу, м’якшу красу, сказати б, жіночнішу.

— Ох, ці сучасні юнаки, — сказав Шато-Рено, що з висоти своїх тридцяти літ поводився з Альбером як батько, — ніколи їм не догодиш. Змилуйтеся, любий друже, вам пропонують наречену, створену за образом Діани-мисливиці, а ви ще й скаржитеся!

— Авжеж, я волів би щось на кшталт Венери Мілоської чи Капуанської. Та Діана-мисливиця, постійно оточена своїми німфами, трохи лякає мене, боюся, щоб мене не спіткала доля Актеона.

Справді, глянувши на панну, можна було зрозуміти те почуття, у якому зізнавався Альбер. Панна Данґляр була гарна, та, як сказав Альбер, у її вроді було щось суворе: коси її були прегарної чорної барви, од природи виткі, та в їхніх кучерях відчувався буцім опір тій руці, що намагалася підкорити їх; очі її, так само темні, як і коси, під чудовими бровами, єдиним недоліком яких було те, що вони весь час супилися, вражали виразом твердої волі, що не притаманний жіночому поглядові; ніс її був точнісінько такий, яким би скульптор надав Юноні; тільки рот був трохи завеликий, зате прегарні були зуби, що відтінювали ще дужче яскравість вуст, що гостро виділялися на її блідому личку; урешті темна родимка в куточку вуст, більша, ніж бувають ото ті примхи природи, ще дужче підкреслювала рішучий характер того обличчя, що трохи лякало Альбера.

Та й статура Ежені відповідала обличчю, яке ми намагалися змалювати. Вона, як сказав Шато-Рено, нагадувала Діану-мисливицю, та тільки у вроді її було ще більше твердості й міці.

Якщо в отриманій нею освіті можна було і відшукати якийсь ґандж, то це те, що, як ото декотрі риси її зовнішності, вона радше личила б особі іншої статі. Вона розмовляла кількома мовами, дуже добре малювала, писала вірші й музику; мистецтву цьому вона віддавалася з особливою пристрастю і вивчала його з однією своєю шкільною подругою, убогою дівчиною, що володіла, як запевняли, усіма необхідними даними, щоб стати пречудовою співачкою. Один славетний композитор ставився до неї, як казали, з майже батьківською турботою і навчав її, сподіваючись, що колись голос принесе їй багатство.

Можливість того, що Луїза Д’Армії — так звали ту молоду співачку — виступить згодом на сцені, заважала панні Данґляр з’являтися з нею на людях, хоч вона і приймала її вдома. Та й користуючись у банкіровому домі незалежним становищем подруги, Луїза була більше, ніж проста