Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Так... дядьку.

Джуліан знову поганяв по колу вино у чарці.

— Що ж, ласкаво просимо до Амбера, — проказав він. — Минулої ночі я чув банші. Цікаво, чи нема тут зв’язку?

— Зміни, — сказав Люк. — Відчуваючи наближення змін, вони голосять за втраченим.

— Смерть. Вони провіщають смерть, хіба ні?

— Не завжди. Іноді просто вказують на поворотні моменти заради драматичного ефекту.

— Не надто весело, — сказав Джуліан. — Але надія залишається завжди.

Я гадав, Люк збирається сказати, та Джуліан знову заговорив, не давши йому відкрити рота.

— Чи добре ти знав свого батька? — запитав.

Люк на мить скам’янів, але відповів:

— Можливо, не так добре, як знали його інші. Не можу сказати. Він був наче комівояжер. Раз у раз з’являвся і зникав. Зазвичай не лишався з нами надовго.

Кивнувши, Джуліан запитав:

— Яким він був у свої останні роки?

Люк дивився собі на руки.

— Він був не зовсім нормальною людиною, якщо хочете про це дізнатися, — сказав урешті-решт. — Як я вже раніше казав Мерліну, на мою думку, той процес, на який він погодився, аби отримати надзвичайну силу, міг позбавити його душевної рівноваги.

— Уперше про це чую.

Люк повів плечем.

— Подробиці не так важливі. Головне — результат.

— А раніше, ти кажеш, він був непоганим батьком?

— Я не знаю, чорт забирай! У мене ніколи не було іншого батька, то я не мав з ким порівнювати. Чому запитуєте?

— Із цікавості. Це та частина його життя, про яку мені нічого не було відомо.

— Ну, а яким він був братом?

— Шаленим, — відказав Джуліан. — Ми з ним не дуже ладнали. Тому намагалися триматися на відстані один від одного. Але треба визнати, він був кмітливий. І обдарований. Мав мистецький хист. Я саме намагаюся зрозуміти, що ти успадкував від нього.

Люк розвів руками.

— Звідки мені знати? — сказав.

— Ну, це не так і важливо, — мовив Джуліан, ставлячи на стіл чарку та знову обертаючись до входу в намет. — Зараз мають принести твою вечерю.

Він попростував до виходу. Я чув, як крихітні крижані кристалики стукотять у дах намету в мене над головою, час від часу тлумлячись у віддалених розкотах гарчання. Концерт для вітру та пекельних гончаків. Але жодні банші не голосили. Їм іще була не пора..

9

Я тримався на крок чи два позаду Люка, трохи ліворуч від нього, намагаючись іти врівень із Джуліаном — той простував за Люком із правого боку. Я ніс величезний смолоскип, смолистий кілок шість футів завдовжки, загострений на кінці, аби зручніше було встромляти у землю. Тримав його на відстані витягнутої руки, бо язики масного полум’я металися навсібіч, підкоряючись примхам вітру. Гострі крижані кристали стьобали по щоках, лобі, руках, осідали на бровах та віях. Коли вони танули від жару смолоскипа й вода потрапляла мені в очі, я починав шалено кліпати. Трава замерзла аж настільки, що із хрустом кришилася під ногами.

Далеко попереду я бачив вогняні плями двох інших світильників, що повільно наближались, а також темну розпливчасту постать чоловіка, який ішов між ними. Кліпаючи, чекав, коли зможу краще роздивитися його у світлі одного зі смолоскипів. Раніше я бачив його тільки раз, через Козир, коли був у Лісовому будинку. Зараз, у відблисках живого вогню, його волосся здавалося золотавим чи навіть мідно-червоним, але я пам’ятав, що при денному світлі воно було брудно-білявим. Пригадав і колір його очей — зелені, хоча наразі не міг цього побачити. Зараз я вперше звернув увагу на те, який той височезний; хіба що він обрав собі факелоносцями двох недоростків. Того єдиного разу, коли бачив його раніше, чоловік був сам, і я не мав з ким його порівнювати.

Коли на нього впало ще й світло наших смолоскипів, стало видно, що він одягнутий у важкий зелений камзол, без коміра та рукавів, а з-під нього проглядає теж товста темна кошуля з довгими рукавами, заправленими у зелені рукавиці з крагами. Штани на ньому були теж чорні, так само, як і високі чоботи, як і плащ, підшитий смарагдово-зеленою лискучою тканиною, що відбивала світло, беручись ще й жовто-червоними плямами, коли плащ маталався на вітрі. Зі шиї у нього звисав важкий круглястий медальйон, і, хоч я не міг наразі роздивитися, що на ньому зображено, був певний: побачу там Лева, який роздирає Єдинорога. Чолов’яга зупинився кроків за десять чи дванадцять від Люка, а за мить став і Люк. Далт зробив знак рукою, і його супровідники встромили смолоскипи у землю. Ми з Джуліаном негайно зробили так само, залишившись стояти поруч, як і люди Далта. Тоді Далт кивнув Люкові, й вони зробили ще кілька кроків один до одного, зустрівшись у центрі чотирикутника, утвореного світильниками. Потиснули один одному руки, дивлячись ув очі. Люк стояв до мене спиною, але обличчя Далта я міг бачити. На ньому не відбивалося жодної емоції, хоча губи його вже ворушилися. Слів я не міг добре почути, через вітер і через те, що вони, очевидно, навмисно говорили дуже тихо. Нарешті у мене з’явився еталон, аби визначити зріст Далта. Люк на зріст приблизно шість футів три дюйми, і тепер я бачив, що Далт на кілька дюймів вищий. Зиркнув на Джуліана, але він не дивився в мій бік. Я уявив, скільки ж поглядів зараз спрямовано на нас з обох боків зануреного в темряву поля.

За реакцією Джуліана ніколи не можна було стежити за подіями. Ось і зараз він індиферентно дивився на цих двох, і обличчя його було непроникне й замкнуте. Я спробував узяти приклад з нього, й так ми стояли, хвилина за хвилиною, а сніг падав і падав.

Здавалося, минула вічність, доки, нарешті, Люк обернувся і попрямував до нас. Далт теж посунув до одного зі своїх факелоносців. Люк зупинився між нами з Джуліаном, і ми підійшли до нього.

— І що? — запитав я.

— Ну, — відказав той, — гадаю, я знайшов спосіб уладнати все без війнушки.

— Молодець, — сказав я. — Що ти йому впарив?

— Пропозицію розв’язати наші проблеми на дуелі зі мною, — пояснив Люк.

— Ти що, здурів?! — вибухнув я. — Цей чувак — профі! Не сумніваюся, він успадкував наш генетичний комплекс сили. І