Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

планує атакувати. Коли ми вперше дізналися про пересування його людей, загальний напрямок був від Беґми і Кашфи, можливо, від Ереґнора, оскільки він багато вештається у тих краях. Щодо того, куди наміряється податися, коли забереться звідси, нічого не відомо, про це можна лише здогадуватися. Твої здогадки будуть нічим не гіршими за інші.

Люк швидко зробив ковток із чарки, але все ж таки на мить запізнився, не встигнувши приховати усміх, що блискавично промайнув його обличчям. Тієї миті я усвідомив, що здогадки Люка не тільки не гірші за інші: вони збіса кращі. Я й сам похапцем відсьорбнув вина, хоч і не був упевнений, який саме вираз обличчя ховаю.

— Можете спати тут, — сказав Джуліан. — Якщо ви голодні, я накажу принести щось поїсти. Вашу зустріч ми влаштуємо на світанку.

Люк заперечно покрутив головою.

— Зараз, — промовив він, ще раз, начебто мимохідь, але відкрито продемонструвавши каблучку, що мав на пальці. — Ми хочемо, аби ця зустріч відбулася зараз.

Джуліан дивився на нього мовчки, і в цій тиші кілька разів встигло гупнути моє серце. Тоді він зауважив:

— У темряві вас не буде видно, а тим більше якщо й надалі сніжитиме. Будь-яке раптове непорозуміння за таких умов може призвести до початку бойових дій, з будь-якого боку.

— Якщо обидва мої супровідники візьмуть по великому ліхтареві, й так само зроблять два його провідники, — запропонував Люк, — нас буде видно з обох боків, аж на кількасот ярдів.

— Може, й так, — погодився Джуліан. — Гаразд. Я відішлю листа з повідомленням до його табору і знайду для тебе двох ад’ютантів.

— Я вже знаю, кого хочу взяти зі собою, — сказав Люк. — Вас та Мерліна.

— Дивний ти хлоп... — зауважив Джуліан. — Але погоджуюсь. Я хотів би бути там, коли станеться те, що має статися.

Джуліан наблизився до передньої стіни свого намету, відгорнув полу, підкликав до себе одного з офіцерів і стиха розмовляв з ним кілька хвилин. Я тим часом запитав Люка:

— Ти впевнений у доцільності того, що робиш?

— Звичайно, — відказав той.

— Мені здається, що це вже щось більше за імпровізацію, — не вгавав я. — Чому б тобі не пояснити мені свій план?

Якусь мить він дивився на мене оцінювально, а тоді сказав:

— Я тільки недавно усвідомив, що теж є сином Амбера. Ми з тобою зустрілись і зрозуміли, що дуже схожі один на одного. От і добре. Бо звідси випливає, що можемо працювати разом. Згоден?

Я зморщив лоба. Не до кінця розумів, що Люк хоче цим сказати.

Він легенько стиснув моє плече.

— Не турбуйся, — промовив. — Ти можеш мені довіряти. Хоча великого вибору наразі й не маєш. Але згодом він може виникнути. Хочу, аби ти запам’ятав, що у жодному разі не маєш втручатися, хай там що.

— А що, на твою думку, може трапитися?

— У нас зараз нема часу для припущень, — відповів Люк, — та й поговорити наодинці ніяк. Тому хай усе йде своєю чергою, а ти просто пам’ятай те, що я казав тобі сьогодні ввечері.

— Як ти зазначив раніше, великого вибору в цій справі я не маю.

— Хочу, аби ти пам’ятав про це й згодом, — сказав він, і тут Джуліан опустив полу намету і повернувся до нас обличчям.

— Ловлю вас на слові: що там з тією їжею? — гукнув до нього Люк. — А як ти, Мерлю? Голодний?

— Боже збав, ні! — відповів я. — Щойно з офіційного обіду.

— Он як? — зронив той, трохи надто байдуже. — І з якої нагоди був обід?

Мене розібрав сміх. Для одного дня це було забагато. Я хотів відповісти йому, що у нас зараз нема часу й до того ж ми не наодинці, але Джуліан саме знову висунувся з намету, відхиливши його полу, й гукав свого ординарця, і мені кортіло закинути на Люкову половину поля кілька кручених м’ячів та подивитися, чи не протаранять вони його самовладання.

— На честь прем’єр-міністра Беґми з його свитою, — пояснив йому.

Він терпляче чекав, поки я робив дуже довгий ковток вина. Потім опустив чарку й додав:

— Ось і все.

— Облиш, Мерліне! Чого вони приїхали? Я ж від тебе останнім часом фактично нічого не приховую.

— Та невже? — сказав я.

На якусь мить мені здалося, що він не зможе зрозуміти увесь гумор ситуації, але Люк усе ж таки теж розсміявся.

— Іноді Божі жорна мелють надто швидко[104], і засипають мукою нас із головою, — зауважив він. — Послухай, може, віддаси мені це задарма? Просто у мене зараз нема нічого під рукою, аби торгуватися. Чого йому треба?

— Тільки май на увазі, що це має залишатися таємницею аж до завтра!

— Згода! А що відбудеться завтра?

— Коронація у Кашфі Арканза, герцога Шедбурнського.

— Срань Господня! — вирвалось у Люка. Він подивився на Джуліана й знову на мене. — Рендом зробив до дідька розумний вибір, — сказав, помовчавши. — Не думав, що він діятиме так швидко.

Люк довго дивився кудись у нікуди. Потім додав:

— Дякую.

— То це дарунок чи каверза? — поцікавився я.

— Для мене чи для Кашфи? — відповів він запитанням на запитання.

— У цьому випадку не бачу різниці.

— От і добре, бо ще не знаю, як до цього поставитися. Треба трохи поміркувати. Подивитися на проблему ширше.

Я втупивсь у нього, і він знову посміхнувся.

— Цікава новина, — додав Люк. — Маєш для мене ще щось?

— Досить із тебе й цього, — відказав я.

— Еге ж, може, твоя правда, — погодився він. — Не варто перенавантажувати системи. Тобі не здається, старий, що ми інколи все занадто ускладнюємо, а треба жити простіше?

— Тільки не з того часу, як познайомився з тобою.

Джуліан опустив полу намету, підійшов до нас і пошукав свою чарку.

— Тобі принесуть поїсти за п’ять хвилин, — повідомив він Люкові.

— Дякую.

— Якщо вірити Бенедиктові, — мовив Джуліан, — ти сказав Рендому, що Далт — син Оберона.

— Сказав, — підтвердив Люк. — І він пройшов Лабіринтом. А це має якесь значення?

Джуліан стенув плечима.

— Це не вперше бажаю вбити родича, — констатував. — До