Читати книгу - "Спомини"

Після Другої світової війни польський кордон з Німеччиною був зміщений на захід за рахунок колишніх німецьких територій як компенсація за втрачені Польщею землі Західної України та Західної Білоруси. Німецька Демократична Республіка визнала цей кордон у 1950 p., але Західна Німеччина відмовлялася його визнавати до 1970 p., коли визнала його de facto; визнання de jure відбулося тільки в 1990 р. й було одною з умов об’єднання Німеччини. ">[774]. Їх починають піддержувати в тому й інші держави. Воно, вправді, нині неможливе, але не є абсолютно неправдоподібне, що може створитись така ситуація, — і це я чув від дуже розумних поляків, — що вони будуть примушені для вдержання всесвітнього миру відступити німцям деякі західні території. За те, очевидно, зажадають рекомпенсати на Сході, конкретно — Львова і зв’язаних з ним областей Галичини і Волині. Здається, що ще тепер виходить — а давніше зовсім певно — польська Газета “Lwów-Wilno” (“Львів-Вільно”). Значить, всі поляки на кулі земській є одної думки — відібрати давні українські і білоруські терени, які колись часово поневолі належали до Польщі. В міністерстві в Москві 1953 р. один ґенерал проводу (руководства) сказав мені, між іншим: “Ви повинні нам бути вдячні, що ми злучили вам українські землі”. На то відповів я: “Навіть дуже вдячні, але невдячні за те, що Ви відступили Холм, Перемишль, Сянок Польщі, а Пряшів — Чехословаччині”. Тоді я почув таке: “Треба Вам було бути на переговорах в справі усталення границь між Радянським Союзом і Польщею. Поляки, і то поляки-комуністи, за всяку ціну жадали Львова!” “Чому б ні, — додав я, — може ще і Києва?” Я чув і тепер від поляків: “Київ належав до нас”. Насувається само з себе питання, пощо штовхати, хоч би й не хотячи і не вмисно, західних українців заглядати до Польщі? Бо ніде правди діти, що негодування, явне і тайне, з приводу ліквідації Греко-Католицької Церкви було і є. Під реліґійним оглядом буде рішучо легше, як воно тепер, а під національним [оглядом] не буде вже, як було. Не ті часи! Так чув я не від одного, хоч я сам є особисто іншої думки. То була би благодать!

Я пригадую ще один такий інцидент-випадок. Коли 1944 р. розложилися радянські війська в парку внизу св. Юра, збігся нарід і став говорити з військовими: як то буде тепер? Офіцери запевнювали, що воно буде рішуче інакше, як було в 1939–1941 pp. Один полковник чи ґенерал, не пам’ятаю добре, сказав прилюдно при тій нагоді: “То дивно, як за так короткий час можна було собі так зразити увесь нарід”. Впрочім, і мені самому заявив і мене запевнював предсідатель Комітету для реліґійних справ в Києві при Раді Міністрів в 1944 р. після смерти митр. Андрея Шептицького, що “забудьте те, що було, воно не вернеться”. Вам будуть підчинені вірні Греко-Католицької Церкви в Польщі, бо ми хочемо мати зв’язок і вплив на них, одержите друкарню, будинки Академії і інші вольності і полегші”. А це було вже після всяких інкримінацій священства за участь з німцями і націоналістами. За мене як митрополита вже, хіба, не повторювано жодних виступів проти радянської влади і не могло цього бути. Ні німців, ні націоналістів не було! А мимо того, не минув рік, як небозвід затягнувся, всі обіцянки і запевнення пропали, а я опинився в тюрмі як найбільший злочинець, для котрого ладжено шибеницю на площі св. Юра. Сам предсідатель аж за голову брався, коли довідався про те. Так переказували мені в тюрмі. А один слідчий сказав сам до мене, що ми не могли скорше братись до антицерковної акції, бо не були певні побіди. Я не висказую при тому своїх власних міркувань, але повторюю відомості про об’єктивні факти, які ще в пам’яті всіх і які все-таки домагаються якоїсь поправи і мінімального задосить учинення, коли вже все успокоїлось і нема жодної державної небезпеки.

11. На кінець прохаю вислухати цих написаних слів як обвиненої сторони, бо “audiatur et altera pars”![775] Комуністи-безбожники не можуть розуміти реліґійної справи і не відчувають, як ми невимовно терпимо і горюємо. Одні кажуть, що Греко-Католицька Церква не існує, тоді тим більше нема причини продовжувати заборони і боятися якихось неприхильностей від недобитків. Хай собі вірять і моляться в своїх Церквах, які вони побудували. Другі кажуть: “Дозволити вам Греко-Католицьку Церкву, то ви завтра перевернете увесь Радянський Союз”. Страхи на ляхи! Lieb’ Vaterland, magst ruhig sein![776] Будь спокійна, Батьківщино, нема жодної небезпеки. Тому думаю, що 44-річний досвід Радянської держави промовлює за тим, щоби не виключувати з республіканського життя української католицької Церкви, як не виключені інші віроісповідання на Україні. Вона зовсім не стоїть на перешкоді введення комунізму. Того вимагає і державний хлопський розум!

Тому з становища льояльного громадянина, хоч і пишу це як довголітній каторжник-в’язень, прохаю дуже Вас, високоповажний Перший секретар, перевірити ще раз справу Української Католицької Церкви в Радянській Україні і привернути її давні права, які вона набула і посідала до 1946 р. і не юридично, а тільки адміністративно стратила.

Прохаю прийняти вислови належної пошани.

Січень, 1961[777]

Йосиф Сліпий, митр.