Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Мені спало на думку, що добре було б принести їй квіти. Це було неважко зробити: у міських скверах, за містечком розваг було повно квітів. Перескочивши через парканчик, я почав ламати білий бузок.

— щ о це ви тут робите? — несподівано пролунав чийсь гучний голос.

Підвівши очі, я побачив дідугана з обличчям бургундця із підкрученими сивими вусами; він з обуренням витріщився на

мене. Не поліцай і не сторож. Найімовірніше — офіцер у відставці, як судити з вигляду.

— Неважко здогадатися, — ввічливо відповів я. — Ламаю бузкові гілочки.

Дідуганові на мить відібрало мову.

— А ви знаєте, що це міський сквер? — люто гарикнув він.

Я засміявсь:

— Авжеж, знаю! Чи, може, ви гадаєте, що я переплутав. Це місце з Канарськими островами?

Дідуган аж посинів від злості; я злякався, чи не вразить його часом апоплексичний удар.

— Забирайтеся звідси геть! — закричав він натренованим у казармі голосом. — Ви розкрадаєте муніципальне майно! Зараз же накажу вас забрати!

Тим часом я уже наламав чимало бузку.

— Та спершу спіймайте мене, діду! — піддражнив я старого, перескочив через паркан і зник.

Перед будинком Пат я ще раз оглянув свій костюм. Тоді піднявся сходами. Новий сучасний будинок був разючим контрастом моєму ветхому «розкішному» бараку! На сходах лежала червона доріжка; цього в пані Залевської не було, не кажучи вже про ліфт.

Пат мешкала на третьому поверсі. На дверях було прибито солідну латунну дощечку: «Егберт фон Таке, підполковник». Я довго дивився на неї, якось мимохіть поправив краватку, а тоді вже подзвонив.

Мені відчинила покоївка у білій наколці й у білосніжному кокетливому фартушку — її навіть не можна було порівнювати з нашою косоокою незграбною Фрі дою! Я раптом зніяковів.

— Пан Локамп? — спитала дівчина.

Я кивнув.

Вона провела мене через маленький передпокій, а тоді відчинила двері до кімнати. Я не дуже здивувався б, якби раптом побачив там підполковника Егберта фон Гаке у повній парадній формі й він почав би мене допитувати, як і що, бо з портретів на стінах передпокою так поважно й суворо дивилися на мене, цивільну людину, обвішані орденами генерали. Але назустріч мені тут з’явилася Пат, вона йшла зграбно, легко, і кімната раптом сповнилась тепла й радощів. Зачинивши двері, я спочатку обережно обняв дівчину, а потім подав їй крадений бузок.

— Ось, — сказав я, — з привітом від муніципалітету!

Вона поклала квіти у велику світлу керамічну вазу, що стояла на підлозі біля вікна. Тим часом я оглядівся в кімнаті. Приглушені, неяскраві барви, старовинні красиві меблі, блідо-голубий килим, наче розмальовані пастеллю штори, невеликі зручні крісла, оббиті збляклим оксамитом.

— Господи, як це тобі пощастило знайти таку кімнату, Пат? Адже люди, здаючи житло, обставляють його якимось мотлохом та різним непотребом, подарованим на день народження.

Вона обережно підсунула вазу з квітами до стіни. Я дивився на її тонкий вигин шиї, прямі плечі, худорляві руки. Стоячи біля вази навколішки, вона здавалася мені дитиною, що потребує захисту. Але було в її рухах щось від молодого зграбного звірятка, і коли вона випросталася й пригорнулась до мене, то це вже була не дитина — в її очах і устах знову промайнуло якесь запитливе чекання, якась таїна, що бентежили мене та про які я ще тоді, першого разу, подумав, що такого не буває в цьому злиденному світі…

Я поклав руку їй на плече. Так гарно було відчувати, що вона поруч.

— Це все мої власні речі, Роббі. Квартира належала колись моїй матері. Після її смерті я віддала квартиру, а дві кімнати залишила собі.

— Виходить, це твоя квартира? — спитав я з полегшенням. — А підполковник Егберт фон Таке просто наймає її в тебе?

Вона похитала головою.

— Уже не моя. Я не змогла зберегти її за собою. Довелося віддати її, а зайві меблі продати. Тепер я наймаю оці кімнати… Але чого це тебе так непокоїть старий Егберт?

— Та ні. Це звичайнісінький страх перед поліцаями та старшими офіцерами. Ще з часів моєї військової служби.

Вона розсміялась:

— А мій батько був майором.

— До майора включно — це ще не так страшно…

— А ти хіба знаєш старого Гаке? — спитала Пат.

У мене раптом виникло недобре передчуття.

— Це такий маленький, кремезний, червоновидий, з сивими вусами й гучним голосом? Він іще часто прогулюється в міських скверах?

— Еге ж! — вона глянула на бузок, а тоді, сміючись, на мене. — Ні, він високий, блідий, у рогових окулярах.

— Тоді я його не знаю.

— Хочеш познайомитися? Він дуже симпатичний.

— Воронь Боже! Поки що моє місце в авторемонтній майстерні та в пансіоні пані Залевської!

У двері постукали. Та ж сама покоївка вкотила до кімнати низенький столик на коліщатках. Тонка біла порцеляна, срібна таріль із тістечками, друга — з неймовірно малесенькими бутербродами, серветки, сигарети — чого тільки там не було! Засліплений, я дивився на всю цю розкіш.

— Змилуйся, Пат! Це ж просто як у кіно. Я ще на сходах постеріг, що ми з тобою стоїмо на різних суспільних щаблях. Подумай лишень, я звик їсти з засмальцьованого папірця; сидячи на підвіконнику пані Залевської біля своєї вірної спиртівки… Зглянься на мешканця жалюгідного пансіону, якщо він, може таке статися, через своє збентеження, перекине тобі чашку…

Вона засміялась:

— Ні, цього робити не можна. Честь автомобіліста не дозволить тобі цього. Ти повинен бути спритним. — Вона взялась за ручку одного чайника. — Тобі чаю чи кави?

— Чаю чи кави? А хіба є і те, і те?

— Є. Ось глянь!

— Чудово! Як у найкращих кав’ярнях! Не вистачає лише музики…

Пат нахилилася й ввімкнула невеличкий портативний радіоприймач, я досі не зауважив його.

— Ну, то що ж тобі налити, чаю чи кави?

— Кави, звичайної кави. Я ж із села. А ти?

— Вип’ю з тобою кави.

— А зазвичай ти п’єш чай?

— Чай.

— То навіщо тоді кава?

— Я вже потроху звикаю до кави. Хочеш тістечка до кави? Чи бутерброд?

— І те, і те, Пат. Треба ж скористатися з нагоди. А тоді вип’ю ще й чаю. Хочу покуштувати все, що в тебе тут є.

Вона розсміялась і наклала мені всього повну тарілку. Я почав відмовлятися.

— Досить з мене, досить! Не забувай, що тут неподалік підполковник! Військове начальство цінує поміркованість у нижчих чинів.

— Це тільки щодо напоїв, Роббі. Старий Егберт сам полюбляє тістечка зі збитими вершками.

— Так само й щодо комфорту, — зауважив