Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я посовав столик на гумових коліщатках туди й сюди. Він наче сам вабив до цього. Нечутно рухався по килиму. Я поглянув круг себе. В усьому відчувався вишуканий смак.
— Так ось як, Пат, виявляється, жили наші предки!
Вона розсміялась:
— Що це ти вигадуєш!
— Нічого я не вигадую. Це реальні факти.
— Ці речі, Роббі, опинились у мене цілком випадково.
— Ні, не випадково. Та йдеться й не про речі. Ідеться про те, що вони означають. А вони означають забезпеченість. Цього тобі не зрозуміти. Це може зрозуміти тільки той, хто втратив усе.
Вона подивилась на мене.
— Ти теж міг би все це мати, коли б тільки справді схотів.
Я взяв її за руку.
— У тім-то й річ, Пат, що я не хочу. Бо тоді я вважав би себе за авантюриста. А нашому братові найкраще жити так — будь, що буде… Ми до цього звикли. Такі тепер часи.
— Та це й досить вигідно, хіба ні?..
Я розсміявся:
— Може, й вигідно. А тепер дай мені трохи чаю. Хочу його покуштувати.
— Ні, — відповіла вона, — питимемо каву. Тільки поїж іще чогось! Отак, будь, що буде…
— Непогана ідея. Але чи не сподівається цей ласун Егберт, що і йому дещо залишать?
— Може, й сподівається. Але нехай зважає на те, що нижчі чини можуть помститися. Тепер такі часи. їж. Можеш спокійно з'їсти все.
Очі її сяяли, вона була прекрасна.
— А знаєш, — спитав я, — де не можна діяти отак — будь, що буде?
Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.
— З тобою! — відповів я. — А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!
В обід я випив тільки чашку бульйону в шоферській харче-веньці. Тому мені неважко було з'їсти все, що було подано. Заохочуваний Пат, я випив ще й усю каву.
Ми сиділи біля вікна й курили. Над дахами будівель червоніла вечірня заграва.
— Гарно в тебе, Пат, — мовив я. — Як на мене, то тут можна просидіти, не виходячи, цілі тижні, забувши про все, що діється в світі.
Вона усміхнулась.
— Був час, коли я взагалі не сподівалася вийти звідси.
— Коли ж це було?
— Коли я хворіла.
— То зовсім інше. А що за хвороба?
— Нічого страшного. Але треба було лежати. Я надто швидко росла, а харчування не вистачало. Бо під час війни та й одразу ж після неї всього було обмаль.
Я кивнув.
— І скільки ж ти пролежала?
Якусь мить вона вагалась.
— Близько року…
— Це й справді дуже довго. — Я уважно подивився на неї.
— Це вже давно минуло. Але тоді це видавалося мені довгим, як ціле життя. Якось у барі ти розповів мені про твого друга Валентина. Після війни він ніколи не забуває, яке це щастя — жити! І це робить його байдужим до всього іншого.
— А ти добре все запам’ятала.
— Бо я це добре розумію. Відтоді я теж із цього радію… Я, здається, дуже легковажна.
— Легковажні тільки ті люди, що вважають, ніби вони не такі.
— А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Мене вабить тільки все гарне. Маю оцей бузок, наприклад, і вже щаслива.
— Це не легковажність, це — найсучасніша філософія.
— У мене це не філософія. Я легковажна й поверхова.
— Я — теж.
— Не так, як я. Ти оце говорив щось про авантюризм. Я — справжня авантюристка.
— Я так і думав, — сказав я.
— Авжеж. Мені вже давно треба було б змінити квартиру, набути якоїсь спеціальності й заробляти гроші. А я все відкладаю. Мені заманулося пожити так, як на думку спаде. Розумно це чи ні — байдуже. Ось так і живу.
Я засміявся:
— А чого в тебе зараз такий упертий вираз обличчя?
— Бо всі мені казали, що це страшенно легковажно, що мені треба було б заощаджувати ті невеликі гроші, що в мене ще є, і подбати про роботу, про якусь посаду. А мені хотілося жити весело й легко, жити вільно, робити, що захочу. Це було після маминої смерті, після того, як я так довго хворіла.
— Є в тебе брати чи сестри? — запитав я.
Вона похитала головою.
— Я так і думав, — сказав я.
— Ти теж вважаєш, що я поводилась легковажно?
— Ні, мужньо.
— Яка там мужність! Хіба я мужня? Знаєш, як мені часом бувало страшно? Як людині, що сидить у театрі не на своєму місці, а все ж не залишає його.
— Значить, ти й була мужня, — провадив я далі. — Мужність не буває без страху. До того ж ти поводилася розумно. Бо інакше ти б тільки розтринькала свої гроші. А так ти принаймні щось мала від них. А що ти робила?
— Та, власне кажучи, нічого. Жила отак для себе…
— Хвала і слава! Немає нічого кращого в світі!
Вона усміхнулась.
— Але скоро цьому буде кінець, я почну працювати.
— Де саме? Може, саме з цього приводу й було твоє тодішнє ділове побачення з Біндінгом?
— Так. З Біндінгом і з доктором Максом Матушайтом, директором магазину грамофонної компанії «Електрола». Потрібна продавщиця з музичною освітою.
— Ну, — сказав я, — нічого кращого Біндінгові й на думку не могло спасти.
— Ну, спадало й краще, та я не схотіла…
— А я б і не радив йому таке. Коли ж ти почнеш працювати?
— Першого серпня.
— Ну, то ще маємо час. Може, підшукаємо щось інше. В усякому разі, ми — твої клієнти, це я тобі гарантую.
— Хіба в тебе є грамофон?
— Ні, але ж, зрозуміла річ, я зараз же його куплю. Щоправда, вся ця історія мені не подобається.
— А мені подобається. Адже нічого путнього я не вмію. Але відколи зі мною ти, все для мене стало набагато простіше. А втім, не треба, мабуть, було тобі про це розповідати.
— Ні, треба, ти завжди повинна мені про все розповідати.
Вона уважно подивилась на мене.
— Добре, Роббі.
Потім підвелась і підійшла до якоїсь шафки.
— Знаєш, що в мене тут є? Ром для тебе. Думаю, що непоганий ром.
Поставивши на стіл чарку, вона очікувально подивилась на мене.
— Ром добрий, це я відчуваю ще здаля. Але ж, Пат, може, краще було б трохи заощаджувати, га? Хоча б задля того, щоб не мати діла з грамофонами?
— Ні, — відповіла вона.
— Теж правильно, — сказав я.
Ром був чимось розбавлений, це я визначав зразу ж по кольору. Крамар безперечно обдурив Пат. Я випив чарку.
— Першокласний ром, — похвалив я, — налий-но мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші», після закриття браузера.