Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Молода жінка в шовковій сукні, що ретельно обскубувала зів’ялі пелюстки з ружових кущів, почула їхні кроки і звела голову.

То була вже знайома нам маленька Жюлі, що стала, як і провіщав їй уповноважений компанії «Томсон і Френч», панею Емманюель Ербо. Угледівши стороннього, вона зойкнула. Максимільян зареготав.

— Не полохайся, сестро, — сказав він, — хоч пан граф лише кілька днів у Парижі, та він уже знає, що таке рантьє з Маре, а якщо ще не знає, то зараз побачить.

— Ох, мосьпане, — сказала Жюлі, — припровадити вас отак — це зрада з боку мого брата, йому геть начхати на те, який вигляд у його бідолашної сестри... Пенелоне! Пенелоне!...

Дідуган, що обкопував бенгальські ружі, застромив заступа в землю і, скинувши картуза, підійшов до них, ремигаючи жуйку, яку він відразу ж запхав подалі за щоку. У його ще густій чуприні сріблилося декілька білих пасем, а брунатне лице і сміливий, гострий погляд виказували в ньому бувалого моряка, що засмаг під сонцем екватора і знайомий із бурями.

— Ви гукали мене, панно Жюлі? — поспитався він. — Що бажаєте?

За давньою звичкою Пенелон прозивав доньку свого господаря панною Жюлі й ніяк не міг звикнути називати її панею Ербо.

— Пенелоне, — мовила Жюлі, — скажіть панові Емманюелеві, що в нас дорогий гість, а Максимільян проведе пана графа до вітальні.

Потім обернулася до графа Монте-Крісто.

— Сподіваюся, ви дозволите мені покинути вас на хвилину?

І, не чекаючи графового дозволу, вона оббігла клумбу і подалася до хати бічною доріжкою.

— Ох, любий пане Моррелю, — сказав граф Монте-Крісто, — мені так незручно, адже я порушив спокій вашої родини.

— Погляньте, погляньте, — регочучи, відказав Максимільян, — он і Емманюель побіг міняти куртку на сурдут! Вас знають на вулиці Меле, на вас чекали, повірте мені.

— Здається, ви щаслива родина, — мовив граф Монте-Крісто, наче відповідаючи на власні думки.

— Авжеж, пане графе. Бачте, у них є все, що треба для щастя: вони молоді, життєрадісні, люблять одне одного, і хоч їм доводилося бачити величезні маєтки, вони зі своїми двадцятьма п’ятьма тисячами ліврів ренти вважають себе заможними, наче Ротшильд.

— Хоч двадцять п’ять тисяч ліврів зиску — це небагато, — сказав граф Монте-Крісто, і в голосі його було стільки ніжності, що він відгукнувся в Максимільяновому серці, мов батьківський голос, — але ж це не межа для нашого молодого подружжя, вони ж бо, либонь, теж стануть мільйонерами. Ваш зять адвокат чи лікар?

— Він був купець, пане графе, і провадив справу мого батька-небіжчика. Пан Моррель помер, лишивши після себе капітал у п’ятсот тисяч франків, із них половина дісталася мені й половина сестрі, тому що нас було тільки двійко. Її чоловік, узявши з нею шлюб, не мав нічого, крім шляхетної чесності, ясного розуму і незаплямованої репутації. Він захотів мати стільки, скільки має його дружина і працював, аж зібрав двісті п’ятдесят тисяч франків, а для цього потрібно було йому шість років. Присягаюся вам, пане графе, зворушливо було дивитися на них — такі працьовиті, такі дружні, вони, з їхніми здібностями, могли б сягнути чималого багатства, та не захотіли нічого міняти у звичаях батькової фірми і шість років витратили на те, на що людям нового штибу потрібно було б роки два чи три; весь Марсель і досі в захваті від їхньої мужньої самовідданості. Аж якось Емманюель підійшов до дружини, що закінчувала виплату за зобов’язаннями.

«Жюлі, — сказав він, — ось пакет із останньою сотнею франків, його передав мені допіру Коклес, і він доповнює ті двісті п’ятдесят тисяч франків, що їх ми призначили собі межею. Чи задовольнишся ти тією мализною, якою нам тепер доведеться обмежитися? Наша фірма робить за рік мільйонний обіг і може давати сорок тисяч франків зиску. Якщо ми захочемо, то за годину продамо нашу клієнтуру за триста тисяч: ось лист від пана Делоне, він пропонує нам цю суму за нашу фірму, яку він хоче приєднати до своєї. Вирішуй, як учинити».

«Друже мій, — відказала моя сестра, — компанією Морреля може орудувати тільки Моррель. Невже ж не варто відмовитися від трьохсот тисяч франків, щоб раз і назавжди захистити ім’я нашого батечка від поворотів долі?»

«І я так гадав, — сказав Емманюель, — та тільки хотів дізнатися твою думку».

«То тепер знаєш уже. Ми здобули все, що нам потрібно, виплатили за всіма нашими зобов’язаннями, тепер ми можемо підвести риску і закрити касу, — підведімо ж її та й закриємо рахунок».

І вони відразу ж це зробили. Це було о третій пополудні; у чверть на четверту прийшов клієнт, щоб застрахувати два судна, що становило п’ятнадцять тисяч чистого зиску.

«Пане, — сказав йому Емманюель, — прошу вас, зверніться з цим страхуванням до нашого колеги, пана Делоне. Бо ми вже ліквідували нашу справу».

«Давно це сталося?» — запитав здивований клієнт.

«Чверть години тому».

— І отак сталося, — усміхаючись, провадив Максимільян, — що в моєї сестри й зятя лише двадцять п’ять тисяч річного прибутку.

Ледве він скінчив оту розповідь, що дедалі дужче тішила графове серце, аж прийшов Емманюель, який уже встиг причепуритися і був у сурдуті й капелюсі. Він уклонився з виглядом людини, що високо цінувала честь, яку виявив йому гість, а потім, обійшовши з графом Монте-Крісто свій квітучий садок, запровадив його в дім.

У вітальні пахло квітами, що наповнювали величезну японську вазу. На порозі, вітаючи графа Монте-Крісто, стояла Жюлі, як слід убрана і кокетливо зачесана (на те вона примудрилася змарнувати не більше десяти хвилин!). У вольєрі весело цвірінчали пташки, галузки несправжнього ебенового дерева і рожевої акації з їхніми квітучими кетягами заглядали у вікно з-за блакитних єдвабних штор. Усе в тому чарівному куточку дихало супокоєм — від пташиного щебету до усмішки господарів.

Ледь увійшовши в цей дім, граф Монте-Крісто відчув, як і його торкнулося щастя цих людей; він зупинився, мовчазний і замислений, забувши про те, що слід було б повернутися до розмови після перших вітань.

Тільки помітивши ніякове мовчання, він насилу відірвався від своїх мрій.

— Пані, — озвався він нарешті, — перепрошую за моє хвилювання. Либонь, воно видалося вам дивним — ви ж бо звикли до цього спокою і щастя, та для мене так незвично бачити задоволене обличчя, що я не можу відвести очей від вас і вашого чоловіка.

— Ми справді дуже щасливі, — сказала Жюлі, — та нам випали великі страждання, і небагато з-поміж людей заплатило так дорого за своє щастя.

На графовому обличчі з’явилася цікавість.

— Це довга родинна історія, як вам уже казав Шато-Рено, — озвався Максимільян. — Ви, пане графе, звикли бачити великі катастрофи і величні радощі, вам ця хатня картина не дуже цікава. Та Жюлі каже правду: ми зазнали немало прикрощів, хоч вони й обмежувалися вузькими межами родини...

— І Господь, як завжди, послав вам утіху в стражданнях? — запитав граф Монте-Крісто.

— Так, пане графе, — відказала Жюлі, — ми повинні