Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Граф Монте-Крісто зашарівся і, щоб приховати своє хвилювання, закашлявся і притулив до вуст хустинку.

— Той, що народився в багряниці й ніколи нічого не бажав, — сказав Емманюель, — не знає щастя в житті, як ото не вміє цінувати ясного неба той, що ніколи не довіряв свого життя чотирьом дошкам, які жбурляє розбурхане море.

Граф Монте-Крісто підвівся і, нічого не відповівши, тому що тремтіння голосу зрадило б оте збурення, яке охопило його, почав помалу ходити назад і вперед вітальнею.

— Вам, певне, кумедною видається наша розкіш, пане графе, — сказав Максимільян, що стежив за графом Монте-Крісто.

— Ні, ні, — відказав блідий граф Монте-Крісто, притуливши одну руку до серця, що страшенно калатало, а іншою показуючи на кришталеву накривку, під якою на чорній велюровій подушці лежав шовковий плетений капшук, — я просто дивлюся, що це за капшук, у якому наче з одного боку лежить якийсь папірець, а з другого незлецький самоцвіт.

Максимільянове обличчя споважніло, і він сказав:

— Тут, пане графе, найкоштовніший скарб нашої родини.

— Справді, самоцвіт нічогенький, — сказав граф Монте-Крісто.

— Ні, мій брат має на увазі не вартість каменя, хоч його й оцінюють на сто тисяч франків, він хоче сказати, що речі, які лежать у цім капшуці, дорогі для нас: їх лишив нам той добрий янгол, що про нього ми вам казали.

— Я не розумію ваших слів, пані, проте не зважуюся просити, щоб ви пояснили їх мені, — уклонившись, відказав граф Монте-Крісто. — Перепрошую, але я не хотів бути нетактовним.

— Нетактовним, пане графе? Навпаки, ми з радістю розповімо про це! Якби ми хотіли зберегти в таємниці шляхетний учинок, що про нього нагадує цей капшук, то не виставляли б його, щоб усі бачили. Ні, нам хочеться по всьому світові розповісти, щоб наш невідомий добродійник бодай трепетом крил відкрився.

— Ти ба! — глухо мовив граф Монте-Крісто.

— Пане графе, — сказав Максимільян, піднімаючи накривку і побожно торкаючись вустами того капшука, — цю річ тримала в руках людина, що мого батька порятувала від смерті, нас від руїни, а наше ім’я від ганьби, людина, завдяки якій ми, нещасні діти, що були приречені на горе і злигодні, тепер звідусіль чуємо, як люди захоплюються нашим щастям. Цей лист, — Максимільян дістав із капшука цидулку і простягнув її графові Монте-Крісто, — написаний був ним того дня, коли мій батько ухвалив розпачливе рішення, а щедрий незнайомець подарував цей самоцвіт на посаг моїй сестрі.

Граф Монте-Крісто розгорнув цидулку і прочитав її з почуттям невимовного щастя; то був лист, що про нього наші читачі вже знають, призначався він Жюлі й підписаний був Синдбадом-Мореплавцем.

— Незнайомець, кажете? То чоловік, що надав цю послугу, лишився для вас невідомий?

— Авжеж, нам так і не випало щастя потиснути йому долоню, — відказав Максимільян, — і не тому, що ми не благали в Бога цієї ласки. Та у всій тій події було стільки таємничості, що ми й досі не можемо в ній порозумітися: усе скеровувала невидима рука, могутня, немов рука чарівника.

— Та я й досі не згубила надії поцілувати колись цю руку, як я цілую капшука, якого вона торкалася, — упала в річ Жюлі. — Чотири роки тому Пенелон був у Трієсті — це той старий моряк, пане графе, якого ви бачили із заступом у руках, він із боцмана став садівником. У Трієсті він бачив на набережній англійця, що збирався вирушати яхтою, і впізнав у нім чоловіка, що відвідав мого батька 5 липня 1829 року і надіслав мені 5 вересня цю записочку. То був, немає в цім жодного сумніву, той самісінький незнайомець, як наполягає Пенелон, та він не зважився забалакати до нього.

— Англієць! — замислено мовив граф Монте-Крісто, якого тривожив кожен погляд Жюлі. — Кажете, англієць?

— Так, — сказав Максимільян, — англієць, що з’явився до нас як уповноважений компанії «Томсон і Френч». Тим-то я і здригнувся, як ви сказали в Морсера, що «Томсон і Френч» ваші банкіри. Усе воно сталося, як ми вже казали, у 1829 році; скажіть, будьте ласкаві, пане графе, ви не знали цього англійця?

— Але ж ви казали, що компанія «Томсон і Френч» завжди заперечувала, що надавала вам таку послугу?

— Авжеж.

— То, може, той англієць просто був вдячний вашому батькові за якийсь добрий учинок, що про нього батько ваш геть забув, тож і скористався нагодою надати цю послугу?

— Тут можна припустити що завгодно, навіть диво.

— Як його звали? — запитав граф Монте-Крісто.

— Він не назвав іншого імені, — уважно вдивляючись у графа Монте-Крісто, відказала Жюлі, — лиш те, що ним він підписав цидулку: Синдбад-Мореплавець.

— Та ж це, либонь, не ім’я, а псевдонім.

Помітивши, що Жюлі ще уважніше дивиться на нього і вслухається в його голос, граф Монте-Крісто докинув:

— Послухайте, а чи не був він десь однакового зросту зі мною, хіба трохи вищий, трохи тендітніший, у високому комірці, туго зав’язаній краватці, у щільному і наглухо застебнутому сурдуті й із олівцем у руці завжди?

— То ви його знаєте? — вигукнула Жюлі, й очі її аж засяяли на радощах.

— Та ні, — відказав граф Монте-Крісто, — я лише висловлюю припущення. Знав я лорда Вілмора, що був щедрий на отаку доброчинність.

— І не виявляв, хто він?

— То був дивний чоловік, він не вірив у вдячність.

— Боже милий, — вдарившись у поли, із неповторним виразом на обличчі вигукнула Жюлі, — у що ж він вірить, цей бідолаха?

— Принаймні не вірив за тієї пори, коли я з ним бачився, — сказав граф Монте-Крісто, якого той щирий вигук страшенно збурив. — Може бути й таке, що відтоді йому таки довелося упевнитися в тому, що вдячність таки існує.

— І ви знайомі з цим чоловіком, пане графе? — запитав Емманюель.

— Якщо ви знайомі з ним, — вигукнула Жюлі, — скажіть, чи можете ви припровадити нас до нього, показати нам його, сказати, де він перебуває? Послухай, Максимільяне, послухай, Емманюелю, якщо ми зустрінемося з ним, він не зможе не повірити в пам’ять серця!

Граф Монте-Крісто відчув, що в очах у нього закипають сльози, і знову пройшов вітальнею.

— На Бога, пане графе, — сказав Максимільян, — якщо ви знаєте бодай щось про цього чоловіка, то скажіть нам усе, що ви знаєте!

— Ох, — відказав граф Монте-Крісто, намагаючись приховати збурення, що звучало в його голосі, — якщо ваш добродійник справді лорд Вілмор, то, боюся, вам ніколи в житті не доведеться з ним зустрітися. Я розлучився з ним років з кілька тому в Палермо, він збирався в далекі краї, і я дуже сумніваюся, що він звідти повернеться.

— Так жорстоко звучить те, що ви кажете! — вигукнула Жюлі у відчаї, й очі її наповнилися слізьми.

— Якби лорд Вілмор побачив те, що бачу я, — проникливо сказав граф Монте-Крісто, дивлячись на прозорі перлини сліз, що котилися щоками Жюлі, — то він знову полюбив би життя, тому що сльози, які ви оце проливаєте, помирили б