Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Гайде, — провадив граф Монте-Крісто, — ти ж знаєш, що ми перебуваємо у Франції, отже ти вільна людина.

— У чому вільна? — поспиталася дівчина.

— Щоб покинути мене.

— Покинути тебе!.. А чому це я маю покидати тебе?

— Хтозна! Ми будемо бачитися з людьми...

— Я не хочу нікого бачити.

— І якщо поміж тими гарними юнаками, з якими тобі доведеться бачитися, хтось припаде тобі до вподоби, я не буду настільки недобрий...

— Нікого не бачила я гарнішого від тебе і нікого не любила, крім мого батька і тебе.

— Сердешна дитино, — сказав граф Монте-Крісто, — ти ж ніколи ні з ким і не балакала, крім твого батька і мене.

— То й що! Більше ні з ким і не хочу я балакати. Мій батько прозивав мене «втіхо моя», ти називаєш мене «моя любове», і обоє ви називаєте мене «моя дитино».

— Ти ще пам’ятаєш свого батька, Гайде?

Дівчина всміхнулася.

— Він тут і отут, — сказала вона, притуливши долоньку до очей і до серця.

— А я де? — усміхнувся граф Монте-Крісто.

— Ти, — відказала вона, — скрізь.

Граф Монте-Крісто взяв її руку і хотів було поцілувати її, та наївна дитина забрала її й підставила чоло.

— Тепер ти знаєш, Гайде, — сказав він, — що ти вільна, що ти пані, що ти княгиня, ти можеш, як і раніш, носити своє вбрання і можеш розлучитися з ним, якщо хочеш, залишайся вдома, як хочеш — виходь на люди, для тебе завжди буде готовий ридван, Алі й Мірто будуть супроводжувати тебе скрізь і виконувати твої накази, та прошу я тебе тільки про одне...

— Слухаю тебе.

— Бережи таємницю твого народження, ні словом не обмовся про твоє минуле, ніколи не вимовляй імен твого славетного батька і твоєї сердешної матінки.

— Я вже сказала тобі, пане мій, що ні з ким не буду бачитися.

— Послухай, Гайде, можливо, таке східне усамітнення в Парижі буде неможливе, вивчай і далі звичаї північних країв, як ти робила це в Римі, Флоренції, у Мілані й Мадриді, — це піде тобі на користь, хоч житимеш ти тут, хоч повернешся на Схід.

Дівчина звела на графа Монте-Крісто свої великі вогкі очі й відказала:

— Або ми повернемося на Схід, це ти хочеш сказати, пане мій?

— Так, дитино моя, — сказав граф Монте-Крісто, — ти ж знаєш, я ніколи тебе не покину. Не дерево розлучається з квіткою, а квітка покидає дерево.

— Я ніколи не покину тебе, пане мій, — сказала Гайде, — бо знаю, що не зможу жити без тебе.

— Бідолашна дитино! За десять років я буду вже старий, а ти за десять років іще будеш молода.

— У мого батька була довга сива борода. Це не заважало мені любити його, моєму батькові було шістдесят років, і він здавався мені вродливішим від усіх молодиків, яких я зустрічала.

— Та скажи, як ти гадаєш, звикнеш ти до цієї країни?

— А я бачитиму тебе?

— Щодня.

— То про що ж ти питаєш мене, пане мій?

— Я боюся, що ти занудьгуєш.

— Ні, пане мій, адже вранці я думатиму про те, що ти прийдеш, а вечорами згадуватиму, що ти приходив, та коли я сама, я згадую, я бачу величезні картини, широкі обрії, з Піндом і Олімпом удалині, а в серденьку моєму живуть три почуття, з якими ніколи не занудьгуєш, — сум, любов і вдячність.

— Ти гідна донька Епіра, Гайде, ніжна й поетична, і видно, що походиш ти від богинь, яких породив твій край. Заспокойся ж, дитино моя, я зроб­лю все, щоб твоя молодість не минула марно, бо якщо ти любиш мене, як батька, то я люб­лю тебе, як свою дитину.

— Ти помиляєшся, пане мій: я любила батька не так, як тебе, моя любов до тебе — не така любов: мій батько помер, а я лишилася жити, а якщо ти помреш, то помру і я.

Із ніжною усмішкою граф Монте-Крісто простягнув їй руку, і дівчина, як водилося, притулила її до вуст.

Підготувавшись у такий спосіб до зустрічі з родиною Моррелів, граф Монте-Крісто пішов собі, шепочучи рядки з Піндара:

«Юність — квіт, і любов — його плід... Щасливий виноградар, для котрого він достиг!»

Як він і звелів, ридван уже очікував його. Він сів досередини, і коні, як завше, помчали учвал.

XII. Родина Моррелів

За кілька хвилин граф Монте-Крісто прибув на вулицю Меле, 7.

Дім був білий, веселий, і дворисько перед ним прикрашали невеликі квіткові клумби.

Браму відчинив воротар, у якому граф Монте-Крісто впізнав старого Коклеса. Та оскільки той чоловічина, як пам’ятаємо, був сліпий на одне око, друге око в нього за дев’ять років дуже підупало, то Коклес не впізнав графа Монте-Крісто.

Щоб підкотити до ґанку, ридван мав обігнути невеликий водограй, що струмував із басейну, облицьованого мушлями і камінням, то була розкіш, яка викликала поміж сусідами неабияку заздрість і стала причиною того, що той маєток прозвали Маленький Версаль. Мабуть, зайве казати, що в басейні була сила-силенна червоних і золотавих рибок.

У самому домі, якщо не брати до уваги долішнього поверху, де містилися кухні та льохи, були ще два поверхи і горище. Молодята придбали його разом із величезною майстернею і садом із двома павільйонами. Емманюель відразу ж утямив, що з цього розташування споруд можна мати невеликий зиск. Він лишив собі дім і половину саду і відокремив усе це муром поміж своїм володінням і майстернею, а потім здав її в оренду разом із павільйонами і рештою саду, тож улаштувався він недорого та ще й так відокремлено, як найприскіпливіший мешканець Сен-Жерменського передмістя.

Їдальня була вся з дуба, вітальня — з червоного дерева й оббита блакитним оксамитом, спальня — з цитринового дерева й оббита зеленим полотном, окрім того, був там ще робочий кабінет Емманюеля, який не переймався жодною роботою, і музична кімната для Жюлі, яка не вміла грати на жодному інструменті.

Увесь третій поверх належав Максимільянові й був точнісінькою копією помешкання його сестри, тільки у їдальні була більярдна, куди він приводив друзів. Він дивився, як чистять його коня, і курив сигару, стоячи біля входу в сад, коли біля брами зупинився графів ридван.

Як ми вже казали, Коклес відчинив браму, а Батістен плигнув додолу і спитався, чи може граф Монте-Крісто бачити пана й пані Ербо і пана Максимільяна Морреля.

— Граф Монте-Крісто! — вигукнув Моррель, покинувши сигару і поспішивши назустріч відвідувачеві. — Де ж пак не раді ми його бачити! Дякую вам, пане графе, дуже вам удячний за те, що ви не забули про вашу обіцянку.

І молодий офіцер так палко потиснув графову долоню, що той не зміг засумніватися в його щирості й побачив, що чекали його з нетерпінням і зустрічають із радістю.

— Ходімо, ходімо, — сказав Максимільян, — я сам познайомлю вас; про такого чоловіка, як ви оце, не повинен доповідати лакей: сестра у саду, вона зрізає ружі, що повідцвітали, а зять читає свої газети, «Пресу» і «Дебати», кроків за шість від неї, бо хоч де перебувала б