Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Він лежав на землі, відчуваючи, як життя повільно покидає його тіло, наче вода витікає з пораненої тварини, залишаючи її безпорадною та приреченою. Він бачив, як вороги добивають поранених Соколів, не жаліючи ні старих, ні молодих, ні жінок, ні дітей, їхні крики та стогони розривали йому серце, нагадуючи про його власну безпорадність. Він чув їхні тріумфальні крики, сповнені злорадства та жорстокості, їхній сміх, що глумився над пораненими та вмираючими, їхні глузливі слова, що ранили його душу більше, ніж будь-яка зброя. Він бачив, як вони топчуть ногами тіла його родичів, зневажаючи їхню гідність, як вони оскверняють їхню святиню, ламаючи тотеми та розкидаючи священні камені, що були для них символом зв'язку з богами та предками. Він бачив, як вони руйнують їхні домівки, підпалюючи шкури в печерах та розкидаючи їхній нехитрий скарб, залишаючи після себе лише попіл та руїни. Він відчував гіркоту поразки, безсилля перед ворогами, відчай від втрати всього, що йому було дорогим, всього, що надавало його життю сенсу.

Він закрив очі, чекаючи на кінець, на темряву, що мала поглинути його, забрати його в небуття, де не буде болю, не буде страждань, не буде спогадів про цю жахливу битву, про цю страшну втрату. Він був готовий зустріти смерть, прийняти її як визволення від страждань, як єдиний спосіб знайти спокій. Але раптом він відчув різкий приплив сил, наче хтось невидимий влив в нього нову енергію, нову волю до життя, наче хтось прошепотів йому на вухо: "Вставай, ти ще потрібен цьому світу", наче сама земля шепотіла йому, наче духи предків зверталися до нього, наче боги давали йому ще один шанс. Він відчув, наче бог Кайран, покровитель племені Сокола, простягнув до нього свою руку, даруючи йому ще один шанс, ще одну можливість боротися, ще одну можливість жити, жити для того, щоб помститися, жити для того, щоб захистити тих, хто вижив, жити для того, щоб зберегти пам'ять про своє плем'я.

Відчай, гострий і пекучий, наче отрута, що розливається по жилах, штовхнув Кера бігти геть від кривавої різанини, геть від галявини, де ще мить тому кипіло життя його племені, лунали крики та сміх, вирувало життя, а тепер залишилася лише тиша та смерть. Ноги самі несли його крізь ліс, не зважаючи на біль у боці, на слабкість в тілі, на кров, що стікала по ногах, залишаючи кривавий слід на зеленій траві, наче мітки, що вказували шлях його втечі. Він біг, задихаючись, спотикаючись, падаючи, але знову піднімаючись і біжучи далі, наче загнаний звір, що намагається втекти від мисливців, що відчув запах смерті і прагне врятувати своє життя. Він біг, поки не наткнувся на щось темне та зловісне, що ховалося в глибині лісу, наче хижий звір, що причаївся в очікуванні жертви, щось, що змусило його кров застигнути в жилах, а серце забитися частіше.

Це було святилище племені Ворона - місце, про яке Кер чув лише з жахливих легенд, місце, якого уникали навіть найвідважніші воїни Сокола, місце, де панувала темрява та смерть, де жили духи та демони. Кам'яний вівтар, зроблений з грубих валунів, піднімався над землею, наче скелет велетенської істоти, його тіні лягали на землю, наче чорні пальці, що тягнуться до всього живого. На ньому стояла статуя богині Моріган, висока та страшна, що застигла в позі вічного очікування, її тіні лягали на землю, наче темні крила, що закривають сонце.

Фігура богині була вирізьблена з чорного базальту, її обличчя було холодним та жорстоким, з тонкими губами, що складалися в зловісну усмішку, наче вона глумилася над стражданнями смертних, і порожніми очницями, в яких колись горіли червоні рубіни, наче краплі крові, що символізували її жагу до смерті. На шиї богині висіло намисто з іклів вовків та ведмедів, свідчення її сили та влади над дикою природою, над усіма живими істотами. А в руках вона тримала серце з обсидіану, чорного вулканічного скла, що пульсувало темною енергією, наче живе, наче воно билося в її грудях, наповнюючи її силою та магією. Навколо вівтаря лежали кістки тварин та людей - жертви, принесені племенем Ворона своїй жорстокій богині, благаючи її про милість та захист, їхні білі кістки сяяли в темряві, наче зірки на нічному небі, нагадуючи про її жорстокість та безжальність.

Кер відчув сплеск скаженої люті, що закипала в його крові, наче отрута, отруюючи його думки, затьмарюючи його розум, забираючи в нього останні краплі здорового глузду. Він звинувачував Моріган у всьому, що сталося, у смерті його племені, у втраті батька, у своєму власному горі, в тому, що він залишився один у цьому світі, сповненому болю та страждань. Він ненавидів її з усією силою своєї душі, з усім відчаєм свого зламаного серця, ненавидів її за те, що вона не врятувала його рідних, не захистила їх від смерті, не запобігла цій трагедії. Він схопив гострий камінь з землі і з усієї сили кинув його в статую, вкладаючи в цей кидок всю свою лють, весь свій біль, весь свій відчай, всю свою ненависть. Камінь влучив богині в обличчя, з гучним тріском відколовши шматок чорного базальту, наче блискавка влучила в скелю. На кам'яному обличчі Моріган з'явилася тріщина, наче шрам, залишений людською рукою, наче слід його ненависті та болю, слід його відчаю та безсилля.

В ту ж мить ліс навколо наче затих, занурившись у мертву тишу. Птахи перестали співати, їхні голоси стихли, наче їх хтось відрізав, залишивши лише глуху тишу, що давила на вуха, наче важкий камінь. Вітер затих, листя на деревах застигло в нерухомості, наче вирізьблене з каменю, створюючи враження нереальності, наче час зупинився. Навіть шум річки, що завжди наповнював ліс своїм живим гомоном, стих, перетворившись на ледь чутне дзюрчання, наче річка злякалася чогось і намагалася сховатися в берегах, затамувавши подих.

Кер відчув холод в грудях, наче хтось невидимий доторкнувся до його серця крижаною рукою, його тіло пронизав холод, що йшов з глибини лісу, з глибини святилища. Його охопив страх, якого він ніколи раніше не відчував, страх перед невідомою силою, що пробудилася в цьому місці, силою, яка була більшою за нього, сильнішою за нього, силою, що несла в собі смерть та руйнування. Він зрозумів, що скоїв жахливу помилку, помилку, яка може коштувати йому життя. Він осквернив святиню богині, порушив спокій цього священного місця, розгнівав духів, що жили в ньому, духів, що захищали це місце від непроханих гостей. І тепер він чекав на їхню помсту, на їхній гнів, на їхнє покарання, чекав на те, що вони знищать його, зітруть його з лиця землі, заберуть його душу в царство тіней.