Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

З криком люті, що вирвався з його грудей, наче рев пораненого звіра, Кер кинувся на допомогу, забувши про власну безпеку, про власне життя. Він відштовхнув ворожого воїна з такою силою, що той відлетів на кілька кроків, втративши рівновагу, його сокира пролетіла повз Радомира, не зачепивши його. Але в цей момент інший воїн племені Ворона, що причаївся поруч, наче змія в траві, чекаючи на свою здобич, скористався нагодою і вдарив Кера списом в бік, його удар був швидким та несподіваним, наче укус отруйної змії. Удар був несподіваним та сильним, спис пробив шкіру та м'язи, занурившись глибоко в його тіло, приносячи нестерпний біль, біль, що пронизував його наскрізь, від якого його світ почав руйнуватися.

Кер відчув різкий, пекучий біль, що пронизав його тіло, наче розпечений прут, входячи в плоть і розриваючи її на шматки, біль, який він ще ніколи не відчував. Він інстинктивно зігнувся, його руки рефлекторно схопилися за рану, намагаючись зупинити кров, що фонтаном била з неї, забарвлюючи землю в червоний колір, його кров змішувалася з кров'ю інших воїнів, створюючи на землі жахливі візерунки. Світ навколо почав розпливатися, в очах потемніло, а кров залила його обличчя, засліплюючи, заповнюючи його рот солоним смаком, його дихання стало уривчастим та важким. Кер з жахливим усвідомленням зрозумів, що смертельно поранений, що цей удар списом був останнім, що його життя закінчується, що він помирає тут, на цій кривавій землі, серед криків та стогонів, серед смерті та руйнування. Він відчув слабкість в усьому тілі, його ноги підкосилися, і він впав на коліна, не в силах встояти, його руки безсило впали на землю, його голова опустилася на груди, його очі почали закриватися.

Крізь криваву завісу, що застилала його очі, він бачив, як вороги накинулися на його батька, наче зграя вовків на пораненого оленя. Як Радомир, слабкий і беззахисний, впав на землю, не в силах чинити опір, його руки безсило впали на землю, його голова опустилася на груди. Його спис був зламаний, його щит був розбитий, його тіло було вкрите ранами, з яких сочилася кров, забарвлюючи його шкіру в багряний колір. Він був як старий ведмідь, оточений зграєю голодних вовків, що рвуть його на шматки, його сила та мужність покинули його, залишивши лише безпорадність та біль. Кер хотів кинутися на допомогу, хотів захистити його, але його тіло не слухалося, його руки та ноги були наче налиті свинцем, його голос застряг у горлі. Він був паралізований болем, кров'ю, що витікала з нього, забарвлюючи землю в червоний колір, жахом, що охопив його душу, жахом втрати, жахом смерті. Він лише міг безпорадно спостерігати, як вороги з криками торжества забивають його батька на смерть, як їхня зброя опускається на його голову, на його груди, на його спину, розриваючи його плоть, ламаючи його кістки, кожен удар відлунював в його серці болем, кожен крик - відчаєм. Він чув хрип батька, його останній подих, його останній стон, що розчинився в шумі битви, в криках воїнів, в лясканні зброї. І він нічого не міг зробити, його руки безсило стискали землю, його очі наповнювалися сльозами, його душа розривалася від болю.

Відчай, холодний і чорний, наче безодня, що розверзлася під його ногами, охопив Кера, поглинаючи його в свої темні глибини, затягуючи його в вир страждань та безвиході. Він втратив все: свою сім'ю, своє плем'я, свою землю, все, що надавало сенсу його життю, все, що робило його щасливим. Він бачив на власні очі смерть батька, його могутнє тіло, що безвольно опустилося на землю, наче могутній дуб, підрубаний під корінь, його сила та мужність не врятували його від смерті. Бачив його очі, що назавжди застигли в останньому погляді, погляді, сповненому болю та відчаю, погляді, що благав про допомогу, про порятунок. Він чув крики помираючих родичів, їхні стогони болю та відчаю, що розривали тишу лісу, наповнюючи його жахом та безнадією, їхні голосі зливалися в єдиний крик смерті, що лунав над полем битви. Він відчував запах крові та смерті, що просякнув все навколо, наче густий туман, що застилав сонце, затьмарюючи світло та радість, перетворюючи день на ніч, життя на смерть. Він залишився один у цьому жорстокому світі, позбавлений всього, що було йому дорогим, всього, що давало йому сили жити, всього, що робило його життя осмисленим, його світ зруйнувався, залишивши після себе лише порожнечу та біль.

Але відчай не зламав його. Навпаки, він розпалив в ньому шалений вогонь люті, жаги помсти, бажання знищити тих, хто відібрав у нього все, хто зруйнував його світ, хто забрав у нього його щастя, його родину, його плем'я. Кер підвівся, ігноруючи пекучий біль в боці, що пульсував з кожною секундою, наче серце, що ось-ось вирветься з грудей, біль, що нагадував йому про його смертність, про його крихкість. Він вирвав з землі спис вбитого ворога, його руки, липкі від крові, міцно стиснули древко, наче це була остання ниточка, що зв'язувала його з життям, а очі, палаючі гнівом, шукали нову жертву, новий об'єкт для своєї люті, для свого болю, для свого відчаю.

Він кинувся на ворогів з шаленою люттю, наче ранений вепр, що кидається на мисливців, не боячись смерті, не боячись болю, не боячись нічого. Він бився як звір, не відчуваючи страху та жалю, не звертаючи уваги на власні рани, на втому, на смерть, що кружляла навколо нього, збираючи свою криваву жатву, забираючи життя його друзів, його родичів, його ворогів. Кожен його удар був сповнений відчаю та бажання помститися за смерть рідних, за зруйнований дім, за втрачену землю, кожен удар був криком його душі, криком болю, криком відчаю. Він не думав про власне життя, не боявся смерті, не шукав порятунку, він був готовий померти, аби помститися, аби покарати тих, хто завдав йому стільки горя. Він хотів лише знищити ворогів, що забрали в нього все, що зробили його життя порожнім та безглуздим, він хотів знищити їх усіх, до останнього.

Але сили покидали його, наче вода витікає з пробитого глечика. Кров витікала з його рани, забарвлюючи землю в червоний колір, змішуючись з кров'ю його рідних, з кров'ю його ворогів, перетворюючи зелену траву на криваве місиво, на жахливе свідчення битви, свідчення людської жорстокості. Кожен рух давався йому все важче, його руки слабшали, немов зроблені з воску, ноги підкошувалися, відмовляючись слухатися, голова паморочилася, а перед очима пливли червоні кола, світ навколо нього почав розпливатися, втрачати свої контури. Дихання ставало уривчастим, хрипким, наче у зраненої тварини, що намагається втекти від хижака, але не може, кожен вдих давався йому з величезним зусиллям, наче він тонув у морі крові. В очах темніло, світ навколо втрачав свої кольори, перетворюючись на сіру пляму, наче життя витікало з нього разом з кров'ю, забираючи з собою всі барви, всі звуки, всі відчуття. Він знову впав, цього разу без сил піднятися, його тіло безвольно розпласталося на землі, мов зламане дерево, що впало під натиском бурі, його руки безсило лежали на землі, його голова була повернута набік, його очі дивилися в небо, де хмари пливли повз, не звертаючи уваги на його страждання, на його смертельний стан.