Читати книгу - "Дарунок, Аст Квітка"

— Ми впораємося з цим, кохана, — сказав я, ніжно обіймаючи її. — Ми завжди будемо поруч з Теодорою, щоб захистити її й дати їй усе, що вона потребує. Ти не одна, і ми пройдемо через це разом.

Персефона схилила голову на моє плече, і її плач поступово припинився. Вона знову знайшла свій внутрішній спокій, тримаючись за мене й нашу любов.

— Дякую, Антаресе, — прошепотіла вона. — Я не знаю, що б робила без тебе.

Я лише ніжно поцілував її в скроню і, поглянувши на нашу донечку, що все ще мирно спала в ліжечку, відчув, що ми на правильному шляху. Попри все, що сталося, ми були сім’єю, і це було найголовніше.

Після того, від батьків Персефони не було жодних новин. У день виписки Персефона зізналася мені, що писала їм повідомлення й телефонувала, але вони ігнорують її спроби поговорити й знайти компроміс.

За вікном палати стояла погожа днина. Я допомагав Персефоні зібрати речі, Теодора мирно спала в ліжечку, смішно простягнувшись. Я не міг стримати усмішки щоразу, коли бачив її безтурботне личко й відкритий уві сні ротик. Це було кумедно й мило.

Коли нарешті з речами було завершено, Персефона одягнула джинси, білу футболку й накинула на себе чорне пальто. На ній вперше за багато часу не було ні дрібки макіяжу. Куди б вона не йшла, Персефона фарбувалася, укладала волосся й надягала прикраси.

Я боявся, що ця аварія з неї вибила все життя. 

Але ні. На її щоках з’явився природний рум’янець, а в очах — блиск. Навіть у такому одязі вона має вишуканий вигляд.

— Чому ти так дивишся на мене?

— Я тільки зараз зрозумів, що чи не вперше бачу тебе без макіяжу.

Вона дзвінко засміялася, майже як до того, як ми розірвали стосунки.

— Я маю жахливий вигляд? — запитала моя кохана.

— Навпаки. Ти розкішна, як завжди. Ти завжди будеш жінкою, яку я безмежно кохаю. Ти завжди будеш для мене вродливою, сильною й розумною.

Вона зніяковіла й нахилилася до Теодори, що солодко спала в мене на руках у м'якому конвертику. Персефона торкнулася губами до голівки нашої доньки, я міг заприсягтися, що вона вдихнула аромат дитячого волосся.

— Така маленька, — прошепотіла Персефона, щоб не потривожити сон Теодори. — Як я змогла б її покинути? Як я покинула б тебе? Ви моя сім'я. Ми сім'я з того часу, як вона з'явилася в мене під серцем. Це вище за будь-які скарби.

Я передав їй Теодору, а сам взяв валізу з речами Персефони. Ми взялися за руки. попереду на нас чекало нове життя.

Вийшовши з лікарні, ми сіли в мою автівку. За день до виписки довелося придбати дитяче автокрісло для безпеки Теодори. Поряд з нею сиділа Персефона, неначе боялася залишити наше маля навіть на хвилину.

— Перс, куди їдемо? До тебе чи до мене?

— Їдьмо до мене. Поки що поживемо в моїй квартирі, а далі буде видно.

— Гаразд. Дорогою заїдемо кудись, аби купити дитячі меблі, — запропонував я, запустивши двигун.

— У мене є всі меблі для Тео, але вони в розкладеному вигляді. Їх потрібно скласти, а ти сам знаєш, що я геть не ладнаю з таким.

Я не міг стримати тихого сміху. Я погодився й між нами запала затишна тиша.

Невдовзі ми приїхали до її будинку. Дорога минула чудово, Теодора весь час спала, солодко позіхаючи уві сні. Ми з Персефоною лише переглядалися, не в змозі натішитися нашою донечкою.

Але як тільки я припаркувався, Теодора голосно розридалася. На лиці Персефони відбилася суміш хвилювання й суму. 

— Ходи-но до мами, маленька.

Персефона дістала Теодору з автокрісла й вийшла з автівки. вийшла з автівки, не дочекавшись на мене. За хвилину вона зникла в будинку. Я важко зітхнув, вийшов з автомобіля й дістав з багажника усі валізи.

Поки я підіймався сходами, до мене поступово приходило усвідомлення — життя з дитиною буде складнішим, аніж без, з багатьма викликами й перешкодами, але від свого щастя я не збирався відступати. От тільки Персефона все ускладнювала. 

Є  твердження, що перший рік після народження дитини вважається переломним для пари. І хоч ми гармонійно ділили побут до появи дитини, невідомо, чи не наповняться наші дні постійними сварками, коли нас під одним дахом буде вже троє.

Я увійшов до квартири Персефони. Тут все залишилося рівно так само як і востаннє, коли я тут був. Вочевидь, Персефона недбало кинула пальто на комод, а її білі кросівки розкидані в передпокої. Я роззувся, поклав її й свої кросівки у гардеробну, де на полицях було безліч різноманітного взуття, і повісив наші пальта у відділ гардеробної з верхнім одягом. Я помітив, що гардеробна досі наша. Там досі мої речі.

— Антаресе! — гукнула Персефона з вітальні, коли я саме витирав руки у рушник. — Склади ліжечко, я зеленого уявлення не маю, як його збирати!

Її тон був дещо командирським, отже, вона вже повністю одужала. Повертається та Персефона, яку я завжди знав.

— Зараз подивлюсь, що можу зробити.

Я увійшов до кімнати, яка завжди була порожньою в її квартирі. Деякий час там стояв стіл і стілець і це Персефона називала своїм робочим кабінетом. Зараз ця кімната захаращена численними пакетами й коробками. Я помітив, що замість звичних білих шпалер з мінімалістичним дизайном, на стінах красувалися ніжно-рожеві з різноманітними звірятками. 

Вона сама клеїла шпалери, виношуючи дитину.

Я хотів розплакатися, торкаючись її роботи. Вона досить охайно поклеїла, хоча я помітив кілька плям засохлого клею. 

— Складати ліжечко в нашій кімнаті чи в дитячій? — запитав я, зупинившись на порозі вітальні.

— У нашій. Вона ще замаленька, аби спати в дитячій.