Читати книгу - "Дарунок, Аст Квітка"

Через тиждень постійних спостережень, Персефону й Теодору нарешті виписали. Батьки Персефони приїжджали ще того дня, коли її перевели до звичайної палати для породіль.

Тоді в Персефони була досить дивна й напружена розмова з батьками:

— Антаресе, вийди, будь ласка, — з помітним холодом попросила мати Персефони, Деметра, коли приїхала до доньки. — Мені потрібно поговорити з донькою.

Персефона саме прокинулася після того, як годувала Теодору, і я допомагав їй ходити по палаті, щоб запобігти утворенню тромбів й покращити циркуляцію крові.

— Щось сталося, мамо? — схвильовано запитала Персефона, тримаючись за мене, аби сісти в м’яке крісло відвідувачів біля вікна.

Моя кохана вдячно подивилася на мене й усміхнулася.

— Антаресе, вийдеш? — вже вимогливим тоном прохала Деметра.

Я кивнув, ніжно глянувши на Теодору, що солодко спала в ліжечку й вийшов. Я не чув, про що вони говорили, але раптом Персефона мені зателефонувала. На мить я здивувався. Я не зрозумів цього маневру. Я підняв трубку і вже хотів запитати, у чому справа, але почув звук, неначе вона поклала телефон на підвіконня поряд. Потім я почув її слова:

— Тихенько, Тео.

От тільки дитина не плакала.

Це “Тихенько” адресоване мені, щоб я закрив рот.

— Персефоно, ти маєш повернутися у Францію, — це був її батько. — Чому тобі скнидіти у Британії? У тебе все життя попереду, кар’єра, самореалізація, а ти тепер навіки сидітимеш з цими пелюшками й слухатимеш, як дитина ридма плаче.

— Я не розумію, про що ви.

— Лишай дитину і їдь у Францію. Якщо Антарес такий ідеальний тато, хай виховує дитину, а ти подумай про своє життя. 

Персефона, затамувавши подих, залишалася на зв’язку, і її голос звучав тихо, але з відтінком болю.

— Тату, я не залишу Теодору, — впевнено відповіла вона. — Це моя донька. Я не збираюся відмовлятися від неї і тим більше залишати її з кимось іншим. Мені важко, і я дійсно потребую вашої підтримки, але не такою ціною.

— Ми стільки в тебе вклали, — театрально почала Деметра. — Одна дитина в сім’ї, найкращий одяг, найкраща школа, найкращі страви на столі, найкращі іграшки. Найкраща вища освіта. Дві квартири у центрі Парижа, котедж у передмісті, три люкс-автівки… Ти постійно ігнорувала всіх кавалерів, з якими ми тебе знайомили, кажучи, що ти не хочеш створювати сім’ю. Ми змирилися, що будемо без онуків, усе, лиш аби тобі було добре. Але ти поїхала в Британію для того, щоб працювати на ідіотській роботі, знайшла якогось… придурка, який спочатку тебе лишив через дитину, а потім повернувся, аби бути казна-яким героєм. Ти ледь не померла через цю дитину! Тебе цей Антарес ледь не вбив!

— Я подала заяву на статус постійного резидента. У мене скоро буде британське громадянство, — досить спокійно відповіла Персефона. — Моя робота дозволяє вільно почуватися, я заробляю сімдесят тисяч фунтів на рік. Сімдесят. У мене є власна квартира в одному з найдорожчих кварталів міста. Я також маю автівку люкс-класу. Але нічого з цього не може зрівнятися з багатством, яке в мене є насправді: у мене є донька і коханий. Ми з Антаресом скоро одружимося.

На мить у палаті завмерла тиша. Потім я почув мерзенний звук ляпаса. Персефона зойкнула і тихо розплакалася.

— Ти невдячна. Ми все робили для тебе, і зараз що?! Ти проміняла своїх рідних батьків на небажану дитину і йолопа, який ледь тебе не вбив, — холодно прозвучав голос Деметри. — Ти мені більше не донька!

— Не кричіть, Теодора спить, — байдуже прошепотіла Персефона. — Вона лише заснула. 

— Ми вклали в тебе стільки сил, часу й ресурсів, — повторила Деметра, її голос ще більше охолов до доньки. — І зараз ти відмовилася від цього всього. Для чого? Для важкого життя з небажаною дитиною й чоловіком, який тебе не вартий.

— Теодора непланована дитина, але я хотіла її понад усе. І Антарес справді чудовий чоловік, — на мій захист тихо прошелестіла Персефона. 

— Ти мені не донька більше. Я не хочу тебе знати, — процідила Деметра й за мить вийшла з палати.

Персефона не соромлячись розридалася. Я миттєво увійшов до палати.

— Персефоно, кохана, — я підійшов до неї і сів навпочіпки перед цією жінкою, якій я стільки винен. 

Жінка, яка подарувала мені донечку.

Її фігура в лагідному березневому світлі здавалася траурною й тендітною. Біле волосся, бліда шкіра й молочна сорочка. Неначе зараз я торкнуся до хмаринки диму й напівпрозора Персефона розсіюється. 

— Мама… ти все чув. Вони хотіли, щоб я лишила Теодору й тебе… ні, ніколи. Ви моя сім'я, — самими губами прошепотіла Персефона, поки кришталеві сльози стікали по такому нестерпно вродливому обличчі.

Я помітив, що на її щоці розквітала троянда ляпаса, але схоже, вона плакала не через фізичний біль. Їй боляче через слова батьків.

— Персефоно, ти дуже сильна жінка. Теодорі дуже пощастило з такою хороброю мамою. І ти зробила правильний вибір. Якби ти послухалася своїх батьків і дременула у Францію, подумай, що б я сказав Теодорі? “Твоя мама тебе покинула, бо так сказали її батьки?” Теодора б тоді подумала, що її мати слабка.

Персефона підняла очі, і в них з'явився блиск рішучості. Вона вдихнула глибоко, неначе намагаючись зібрати всі сили, і тоді сказала:

— Я не слабка, Антаресе. І я не дозволю нікому забрати в мене щастя бути мамою і коханою. Теодора — найцінніше, що в мене є, і я буду боротися за неї до останнього.

Я відчув, як теплий потік гордості наповнює мене, бачачи, як Персефона бореться зі своїм болем і страхом. Її сила була дивовижною, і я знав, що разом ми зможемо подолати всі труднощі.