Читати книгу - "Дарунок, Аст Квітка"

Над моєю головою возвеличуються розкішні дерева. Високі, міцні, з соковитими, солодкими й достиглими плодами. Шовковиста трава лоскоче мої босі ступні, а я все прямую, прямую, прямую…

Я несвідомо йду до річки. Чую, як кришталева вода тихо дзвенить об камінь. У цій оазі я орієнтуюся лише на мелодійне дзюрчання води й таки виходжу до річки крізь довгі смарагдові пасма дерев, що спадають аж до землі. 

Річка широка й стрімка. У воді я бачу своє схвильоване обличчя з відбитком тривоги й смутку. Волосся благородно посіріло від вологи й торкалося моєї талії. Моє білосніжне лляне плаття, що шлейфом тягнеться по землі, у дзеркалі річки здається майже прозорим. Я несміливо ступаю в крижану воду й течія мене несе…

Я розплющую очі, навіть не одразу зрозумівши, що це сон. Перші секунди після пробудження дуже важкі, як завжди, очі не одразу адаптовуються до лагідного ранкового світла, що пробивається через тонкі фіранки. Наосліп шукаю телефон на тумбочці біля ліжка, щоб традиційно розпочати ранок з перевірки електронної пошти, сповіщень і новин, які накопичилися за ніч. Після безглуздого перегортування стрічки новин, я заходжу в месенджер, щоб відповісти на повідомлення у двох чатах: з моїм хлопцем і подругою.

Звісно, спершу переглядаю повідомлення Дори, моєї хорошої подруги й колеги. Ми разом працюємо в перекладацькому бюро в центрі Лондона “International Translation”, тому не дивно, що вона о четвертій ранку надіслала мені фото свого робочого стола з підписом “Старанно працюю”.

Важко сказати, як ми змогли так поладнати. Ми кардинально різні люди: вона мінлива й іноді неорганізована, я ж завжди відповідальна й педантична. 

Я відповідаю на її повідомлення кількома смайликами, які сміються. Я вирішила, що час прокидатися, бо далі потрібно переглянути повідомлення Антареса, мого хлопця. Для цього потрібні неабиякі зусилля.

Ми зараз перебуваємо на тій стадії, коли наші стосунки майже зруйновані, але цього не визнає ні він, ні я. Хоча “нас” вже давно нема. Є Антарес, є я.

Десь між ним і мною є пекельне провалля, через яке ми перекинули хиткий канатний міст для комунікацій і на точці, рівновіддаленій від обох берегів провалля, знаходиться наша майбутня дитина. Я не знала, як повідомити Антаресові про вагітність. З кожним днем посилювалися ознаки вагітності, деякі було важко приховувати, як-от те, що в мене досить помітний живіт. Ставлення Антареса до дітей я теж знала. Він їх навіть на дух не переносив, але щось мені підказувало, що він для своєї дитини зробить усе. Можливо, за маскою холодного хірурга сховане батьківське тепло.

Я піднялася з ліжка, налила в склянку трохи води з графина на тумбочці й випила жменю таблеток, які мені прописала лікарка, що слідкує за моєю вагітністю. Тепер час переглянути повідомлення. 

Я звісила ноги з ліжка й знову взяла до рук телефон. Повідомлення від Антареса, як завжди, холодне й лаконічне:

“Зателефонуй мені зранку до десятої”

Мій погляд впав на годинник у кутику екрана. 6:48. Я встигаю зателефонувати йому. Що я й одразу зробила.

Серце стиснулося від неприємного й мерзенного передчуття. Гудки здавалися тривожно довгими, горло стискалося від клубка, неначе при нудоті, хоча переломний момент ранкового токсикозу минув. 

Нарешті Антарес підіймає трубку. Минула ціла вічність.

— Антаресе, що сталося? Я зателефонувала тобі одразу, як тільки побачила твоє повідомлення, — мій голос тремтить від хвилювання.

— Нам треба зустрітися й поговорити. Вже давно час глянути правді у вічі, — коротко пролунало у відповідь, неначе постріл.

Цю кулю він запустив мені прямісінько в серце.

— То… це все?

Я чую його важке дихання. 

— Персефоно, ще візьми й розплачся в трубку, як мале дівчисько, — з легковажним сарказмом мовив він. — Я стомився жити у брехні. Наші стосунки зруйновані, а ми топчемося на цих руїнах. Просто я хотів сказати це тобі у вічі.

— Але Антаресе… я маю дещо сказати тобі.

Я не хотіла тримати його вагітністю, але зараз це був мій останній козир.

— Заради Бога, кажи вже нарешті, — роздратовано процідив мій майже колишній хлопець.

Б’юся об заклад, він як завжди закотив очі.

— Я вагітна, Антаресе. Дитина твоя, — переконливо додала я, хоча мої слова без ДНК-тесту нічого не важили.

Він важко зітхнув.

— Ти казала, що п’єш протизаплідні.

— Ймовірність захисту 99,8%. 

— Роби аборт, — холодно прозвучало у відповідь. — Можу порекомендувати хорошого лікаря.

— Не можу. Це двадцять п’ятий тиждень. Мені ніхто не зробить аборт. 

— Я не можу зрозуміти, ти спеціально чекала до шостого місяця?

— Ні. Я ніяк не могла наважитися сказати тобі, ми востаннє бачилися через твої відрядження місяці чотири тому, коли я ще не знала, що вагітна. Я хотіла, щоб цей момент був особливим для нас обох. Я хотіла, щоб ми обоє стали щасливі… Ти, я і наша донька.

— У мене тиждень тому померла мама. Ти думаєш, мені зараз до тебе і дитини?

Я здивовано розширила очі. Я навіть не знала, що сказати. Його мати вже кілька місяців боролася з раком молочної залози, але, схоже, програла у цій битві.

— Співчуваю… Царство їй Небесне.

— Персефоно, будь ласка, мені й без тебе важко. Дітей не хочу. Сім’ї не хочу. 

— Гаразд. Антаресе, ця дитина житиме попри твоє небажання. І… Одного дня наша донька мене запитає, де її тато. Ти не подумав, що я маю відповісти?

— Я не буду з тобою через цю дитину. Пробач. Бажаю успіхів у вихованні дитини. Якщо тобі буде потрібна допомога в плані фінансів, я… я тобі допоможу, — несміливо запропонував Антарес.