Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

- Есмеральда зазвичай носила яскравий одяг, а ти вся у чорному. Чому? - Його запитання ставлять мене у глухий кут.

- Не люблю виділятися.

- Ти і так виділяєшся незвичайною зовнішністю, - в його очах повно тепла. - Одяг тут ні до чого.

- Це все не по-справжньому.

- Сон, так? Але я можу говорити, що думаю, якщо ми застрягли в моєму сні. До речі, цілком непогано застрягли. Мені подобається. Можна отримати задоволення від простого спілкування з розумною людиною.

Це він зараз себе мав на увазі чи мене?

- У тебе телефон вібрує, так і має бути?

Як і думала, там безліч повідомлень від Еліма, і ще з десяток пропущених дзвінків. В основному в повідомленнях все те, що він сказав мені по телефону, і запитує, де я. Розбіглася і написала.

- Неспокійний хлопець?

- Він мені не хлопець. Так… знайомий, - дуже не хочеться, щоб Енді думав, що у мене з кимось стосунки.

- А дбає, ніби не просто знайомий… - звучить багатозначно и з натяком.

- Занадто високої думки про себе, як і вся їхня родина.

Енді підняв брови, але не поспішив відповісти. Знову на обличчі ковзнула посмішка.

- Дивна ти, - замислено дивиться на мене, кутики губ стрибають. - Десерт будеш?

- Так дякую. Від солодкого не відмовлюся.

- Я теж.

- Але ти вже дві порції омлету з'їв! – Сміюся. - Забагато.

Ми вже спілкуємося, наче старі друзі. Я здогадуюсь, що його підвищений апетит через контакт із магією, хоча знесиленим він не виглядає. Напевно, таку купу м'язів нелегко зачепити.

- То що стосовно незвичайних подій у твоєму житті? – повертаюся до важливого. - Може щось трапилося нещодавно чи з кимось посварився?

- Нічого такого не пригадую. Я звичайна мирна людина.

У голові тричі звучить остання фраза. Звичайна… Так, а для мене червоний, дуже важливий. І якщо я провалюся, не бачити мені переходу на наступний рівень, а вже давно настав час.

- Ти закінчила? Ходімо?

– Куди?

- Прогуляємось. Тут парк недалеко.

- Ходімо.

На цей раз мене веде мій підопічний. Раніше мені доводилося мало не на собі тягнути хлопців, що б'ються в істериці. А цей прямо скеля.

За сніданок він таки заплатив. Картою, не готівкою. Не моргнув і оком, не глянув на останні жирні циферки на чеку. По-чоловічому. Я таке люблю.

- Мені потрібно зателефонувати, - відходжу на кілька кроків, вдаючи, що спілкуюся по телефону. Сама ж закликаю до Фені, з яким у нас телепатичний зв'язок. - Що робити, друже? Червона лампочка світиться. Йому загрожує небезпека. Усі клани відмовилися його рятувати.

- Есма, не хвилюйся, ти впораєшся. Я відправвив тобі кілька заклинань, завчи їх якнайшвидше, вони допоможуть, якщо буде черговий напад. Використовуй сили на максимум, зараз ти можеш робити все, не думаючи про правила. І не забудь купити шоколадку, носи у кишені. Допоможе заповнити сили після сутички.

- Дякую, Феню. Але куди йти?

- Я не знаю, Есмі. Сама вирішуй.

Мій підопічний тим часом стоїть біля ставка, дивиться на водоплаваючих птахів. Мимоволі згадала той випадок, коли мені подарували магічні сили. Наче недавно було, а якщо згадати, що я пережила за ці п’ять років – пройшла ціла вічність.

- Гарно, правда? - Він ніби спиною відчув, що я підійшла.

- Так, лебеді неймовірно гарні птахи.

- Знаєш, вони обирають пару раз і на все життя.

- Знаю, тому тихо заздрю їм, - говорю це з усмішкою, виходить сумно.

- Я теж, але з іншого боку їм тут несолодко. Уяви, вони народжені, щоб літати, а за фактом застрягли тут, щоб люди могли ними милуватися.

- Так сумно.

- А якщо хтось не знайшов собі пару? Або доглядачі парку думають, що знайшов, а лебідь у таємниці страждає через іншу білокрилу красуню.

- Все більше розвиваючи тему, ти наганяєш на мене тугу.

- Вибач. Люблю пофілософствувати.

Мирна картина парку. Ми стоїмо поряд, пліч-о-пліч, біля ніг початок ставка. Стояти б так вічно, тільки чую в грудях щось насторожуюче, ніби льодяник різко торкнувся тіла в області серця. Очі біжать у пошуках небезпеки. Права рука здіймається вгору, Енді валиться на траву. З води до його ніг повзуть мерзенні кінцівки, що віддалено скидаються на восьминога.