Читати книгу - "Спомини"

та доповнюють їх. Наприклад, про контакти з представниками радянської влади наприкінці війни Йосиф Сліпий згадує у своїх “Меморіялах” до папи Івана XXIII та папи Павла VI, написаних після звільнення у 1963 р.[718] Про спробу домовленостей у 1953 p., окрім уже відомої праці Йосифа Сліпого “Погляд на догматичні та історичні основи Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі”[719], зберігся важливий документ під назвою “Pro memoria”, в якому галицький митрополит письмово виклав основні вимоги щодо легалізації УГКЦ та повернення їй офіційного статусу в СРСР. А з часу переговорів 1960–1961 pp. збереглося шість документів, написаних власного рукою митрополита.

“Pro memoria” 1953 року

Цей документ разом із вступом до “Історії Вселенської Церкви на Україні” Йосифа Сліпого зберігався в архіві КДБ у Москві від липня 1953 до січня 1959 р. Потім він був переданий до Києва для слідства та долучений до нової судової справи[720]. До цього меморіялу 22 квітня 1959 р. слідчий майор Тарасенко додав такий супровідний коментар:

16 січня 1959 року № 4/С-56 з КДБ при Раді Міністрів СРСР повідомили, що Сліпий Йосиф Іванович після відбуття міри покарання в травні 1953 року викликався в колишнє МВС СРСР до Москви для розмов з ділових питань. У ході розмов Сліпому було запропоновано написати історичну довідку про греко-католицьку (уніатську) Церкву.

У серпні 1953 року Сліпий був направлений у Маклаківський будинок інвалідів. Перед відправленням туди він був суворо попереджений про заборону проведення будь-якої роботи по відродженню уніатської Церкви.

Одночасно з тим з КДБ СРСР надійшли записки Сліпого під назвою “Pro memoria”, які він робив, будучи в Москві.[721]

Цю пропам’ятну записку митрополита разом із довідкою Тарасенка було підшито до 10-го тому його судової справи 1958–1959 pp. із грифом “цілком таємно”, і вона стала доступна щойно після розсекречення справи. Митрополит написав її 8 липня 1953 р. після однієї зустрічі з генералом Жуковим, який безпосередньо вів переговори зі Сліпим. У документі він пояснює причини загострення стосунків між Католицькою Церквою (Ватиканом) та СРСР і подає своє бачення того, як ці відносини можна було б злагіднити та дійти до якогось порозуміння. Його пропозиції, зокрема, передбачали припинення релігійного переслідування греко-католиків, амністію духовенства, реабілітацію та повернення репресованим священикам політичних і громадських прав, а також відновлення матеріяльної бази митрополії.

Документи 1960–1961 років

З часу переговорів 1960–1961 років збереглося кілька документів. Серед них особливо цінні та важливі є два: лист-звернення до першого секретаря ЦК КПУ Миколи Підгорного та меморіял до міністра внутрішних справ УРСР, які в оригіналі називаються “жалобами”. Ці документи свідчать, що митрополит послідовно намагався захищати права своєї Церкви навіть перебуваючи в ув’язненні. Сам спосіб їх написання о. Іван Музичка характеризує такими словами: “Сила аргументації з історичного боку є справді переконлива, але не для тодішніх правителів… Хтось може вбачати в тих реченнях хитрість, але то прадавній схоластичний стиль аргументації “ад гомінем”, і в листуванні Блаженішого, як і в його наукових працях, до цього прийому він вдається часто. Та його співбесідники і слідчі мали іншу діялектику з іншими методами мислення та аргументації”[722].

Обидва документи перегукуються між собою. Вони містять подібні думки, але дещо відрізняються стилем: якщо скарга до Миколи Підгорного була написана як офіційне звернення-прохання, то меморіял до міністра є своєрідним начерком для усного представлення в дискусії з високопосадовцем. Тут, як і в листі до Підгорного, не бракує історичних фактів, але це не історичний трактат, а твір полемічного характеру. Можна сказати, що це розлогий реферат науковця у відповідь на поверхові уявлення радянського функціонера про унію і церковно-політичні процеси в історії та сучасності з певними практичними рекомендаціями. Позаяк Сліпий дбає не так про грамотність і красу стилю, як про логічність викладу і переконливість аргументів, то в другому документі набагато більше скорочень, часом навіть пропущених слів, аніж у першому. Митрополитові йшлося не так про те, щоб написати коректний історичний виклад, як про те, щоб донести до вух урядовця правду про несправедливість і нераціональність політики радянської влади щодо УГКЦ.

Скарга до Миколи Підгорного

Перший документ — це скарга до першого секретаря ЦК КПУ Миколи Підгорного. Микола Підгорний (1906–1983) був відомим партійно-державним діячем не лише республіканського, а й союзного рівня. Він почав свою кар’єру ще під час громадянської війни, вступивши в ЧК у 1919 р., усього в 13 літ. Його стрімке кар’єрне зростання почалося з 1938 p., після його виступу на з’їзді КПУ. У 1940-х pp. він працював з перервами заступником наркома (міністра) харчової промисловости, а з 1946 р. став постійним представником уряду УРСР при Раді міністрів СРСР. З 1953 р. він вже другий, а з 1957 — перший секретар ЦК КПУ. У 1957–1963 роках Микола Підгорний, фактично, був керівником Української РСР, користувався великою довірою Микити Хрущова[723] і часто супроводжував його у закордонних поїздках. У 1963 р., коли знову назріла внутрішня опозиція до Хрущова, той, щоб заручитися підтримкою,