Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

цивільно-правову норму з цивільно-правовою нормою, що встановлена ч. 1 ст. 720 ЦК, яка дозволяє будь-яким юридичним особам укладати договори дарування (пожертви). Це — правова норма, що текстуально закріплена в раніше прийнятому законодавчому акті, а тому вона не може застосовуватись усупереч цивільно-правовій нормі, що логічно закріплена в ст. 17 пізніше прийнятого Закону «Про засада запобігання і протидії корупції» і забороняє укладення договорів дарування (пожертви) на користь органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Якщо заперечувати ту обставину, що в ст. 17 названого Закону логічно закріплюється цивільно-правова норма, що виявляється за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного, то раціонально вирішити колізію між цією статтею та ч. 1 ст. 720 ЦК узагалі неможливо.

У свою чергу із ч. 1 ст. 720 ЦК за допомогою висновку від наступного правового явища (цивільно-правового дозволу для будь-яких юридичних осіб укладати договори дарування, у тому числі в якості обдаровуваних) до попереднього виявляється норма публічного права, відповідно до якої публічно-правові обмеження для укладення договору дарування будь-якими юридичними особами не встановлюються. Ця публічно-правова норма не може застосовуватись усупереч адміністративно-правовій нормі, що текстуально закріплена в ст. 17 Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» не тому, що вона закріплена в ч. 1 ст. 720 ЦК тільки логічно (текстуально не закріплена), а тому, що вона встановлена раніше прийнятим законодавчим актом.

4. Зв’язок між нормами адміністративного і приватного права, між предметом регулювання адміністративного і приватного права, між адміністративними та приватними правовідносинами не був належно врахований при прийнятті Кодексу адміністративного судочинства. Ця обставина ще більше була ускладнена ставшою закономірною боротьбою будь-якого державного органу за розширення своїх повноважень. У даному випадку буде йтися про боротьбу за розширення юрисдикції спеціалізованих судів. Так, на шостому році після прийняття Кодексу адміністративного судочинства голова Вищого адміністративного суду О. М. Пасенюк запропонував доповнити цей Кодекс таким положенням: «Вимоги щодо чинності цивільного (господарського) договору, укладеного на підставі рішення суб’єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з оскарженням рішення суб’єкта владних повноважень або його дій, пов’язаних із укладенням цього договору»[268]. Це — цілком слушна пропозиція. У неї тільки один недолік — відомча заангажованість. Але ця пропозиція є правильною у тому розумінні, що вона йде від попереднього явища до наступного. Все-таки причиною спору стало рішення суб’єкта владних повноважень. З повноваженнями цього суб’єкта та дотриманням ним відповідних публічно-правових вимог і слід розібратись у першу чергу. Після цього «автоматично» можна вирішити і спір про недійсність господарського договору. Подібно до цього і в спорах щодо права інтелектуальної власності може одночасно існувати і цивільно-правовий, і публічно-правовий аспекти. За таких умов доцільно було б вирішити в суді спір, що є причиною, — приватно-правовий спір між особами про право інтелектуальної власності, а публічно-правовий спір був би вирішений залежно від того, як був вирішений приватно-правовий спір. Але ж О. М. Пасенюк наполягає на іншому: «... Спори щодо рішень, дій чи бездіяльності Державного департаменту інтелектуальної власності належить розглядати у порядку адміністративного судочинства. У свою чергу спори про цивільні права на об’єкти інтелектуальної власності належить розглядати в порядку цивільного (господарського) судочинства»[269]. Це відповідає змісту закону. Але ж треба було враховувати зв’язок адміністративно-правових і цивільно-правових явищ уже на стадії правотворчості і не ставити людей у бюрократичні лабіринти, із яких вони не можуть вибратися роками навіть за умови конституційного закріплення принципу верховенства права.

Наведемо з цього приводу приклад із судової практики. Є. із сином — громадяни Росії, переїхала із Росії до України на постійне проживання з наміром набути в майбутньому громадянство України. Грошей для придбання квартири було замало. Тож вирішили придбати у власність земельну ділянку, що перебувала у власності члена садового кооперативу, разом із садовим будинком, право власності на який належне не було оформлене. Але така земельна ділянка належить до земель сільськогосподарського призначення і не може набуватись у власність іноземними громадянами. Тоді вирішили, що за кошти Є. купівлю земельної ділянки здійснить мати Є. — громадянка України. Так і зробили. Але мати Є. отримала державний акт про право власності на землю і стала оспорювати права Є. Є. після отримання громадянства України звернулась до загального суду з позовом, у якому вимагала: 1) перевести права та обов’язки покупця за договором купівлі-продажу земельної ділянки на неї; 2) визнати незаконним і скасувати державний акт про право власності на землю. Задоволення цього позову означало б, що в Україні правосуддя існує для людей, а не навпаки. Але воно погано поміщалось у вузькі рамки чинного законодавства і практики його тлумачення.

Основним напрямком вирішення такого роду спорів могло б стати врахування у правотворчості і правозастосуванні зв’язку попереднього і наступного правових явищ і принципу верховенства права: спірний комплекс приватних і публічних правовідносин має бути вирішений тим судом, до якого позивач звернувся, якщо тільки до юрисдикції цього суду належали хоч одні із спірних правовідносин. При цьому не треба боятись зловживання з боку позивача можливістю вибору юрисдикції. На конференції у Верховному Суді у березні 2012 р. висловлювалась думка про те, що у зв’язку із зловживанням правом пред’явити позов про визнання права треба обмежувати можливості пред’явлення у суді таких вимог. Це називалось зловживанням тому, що особа у такий спосіб може блокувати розгляд спору, що виник із тих же правовідносин, в іншому суді. Але ж усі суди мають здійснювати правосуддя в умовах законності і верховенства права. Тож треба забезпечувати законність у судах, а не прогнозувати зарані можливість неправосудних судових рішень і протидіяти цьому шляхом здійснення неадекватних заходів.

§ 79. Охоронні і регулятивні правові норми в одних і тих же положеннях законодавства

Із охоронної правової норми непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється регулятивна правова норма, яка встановлює заборону і яка може конкурувати з текстуально закріпленими регулятивними нормами. Твердження про перевагу регулятивних норм перед охоронними є безпредметним, бо такі норми