Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Ти тут ні до чого, любий мій Алі, — сказав арабською граф Монте-Крісто, та ще й із такою лагідністю в голосі й у виразі обличчя, якої нелегко було від нього чекати, — ти ж не знаєшся на англійських конях.

Обличчя Алі знову поясніло.

— Ваша ясновельможносте, — сказав Бертуччо, — коні, що про них ви кажете, не продавалися.

Граф Монте-Крісто стенув плечима.

— Знаєте, пане управителю, нема нічого, що не продавалося б, як умієш запропонувати потрібну ціну.

— Пан Данґляр заплатив за них шістнадцять тисяч франків, ваша ясновельможносте.

— То треба було запропонувати йому тридцять дві тисячі франків; він банкір, а банкір ніколи не проґавить нагоди подвоїти свій капітал.

— Ви кажете серйозно, ваша ясновельможносте? — запитав Бертуччо.

Граф Монте-Крісто глянув на управителя поглядом людини, котра дивується, що їй зважуються ставити запитання.

— Сьогодні увечері, — сказав він, — я поїду з візитом і хочу, щоб ці коні були запряжені до мого ридвану, причому в новій збруї.

Бертуччо вклонився і пішов, та коло дверей знову зупинився.

— О котрій ви поїдете з візитом, ваша ясновельможносте? — запитав він.

— О п’ятій годині, — відказав граф Монте-Крісто.

— Дозволю собі зауважити, ваша ясновельможносте, що зараз уже друга година, — нерішуче сказав управитель.

— Знаю, — коротко відказав граф Монте-Крісто.

Потім обернувся до Алі.

— Проведи всіх коней перед панею, нехай вона обере ту запряжку, яка їй буде до вподоби; дізнайся, чи бажає вона пообідати зі мною, і тоді нехай обід подадуть у неї в покоях. Іди і пришли мені покойового.

Щойно Алі пішов, як увійшов покойовий слуга.

— Батістене, — сказав граф Монте-Крісто, — ви служите в мене вже рік; цей термін я призначаю для випробування моїх слуг; ви мене задовольняєте.

Батістен вклонився.

— Залишається тільки дізнатися, чи задовольняю я вас.

— О пане графе!

— Зачекайте і вислухайте, що я скажу, — провадив граф Монте-Крісто. — Ви отримуєте півтори тисячі франків, тобто платню доброго, хороброго офіцера, який щодня ризикує своїм життям, ви маєте стіл, якому позаздрило б чимало начальників канцелярій, нещасних чиновників, які мають устократ більше праці, ніж ми. Ви слуга, але й самі маєте слуг, що клопочуться про вашу білизну й убрання. Крім півтори тисячі франків, ви, купуючи причандалля для мого туалету, крадете в мене ще півтори тисячі франків.

— О ваша ясновельможносте!

— Я не скаржуся, Батістене, це скромно, проте мені хотілося б, щоб ви не перевищували цієї суми. Отож, ви ніде не знайдете місця, що буде ліпше від того, на яке вам пощастило потрапити. Я ніколи не лупцюю моїх слуг, ніколи не сварюся на них, ніколи не гніваюся, завжди прощаю помилки і ніколи не прощаю недбалості чи забудькуватості. Мої накази короткі, але зрозумілі й точні; мені ліпше тричі повторити їх, аніж бачити, що їх не зрозуміли. Я досить заможний, щоб знати все, що мене цікавить, а я дуже допитливий, попереджаю вас. Тож якщо я бодай раз дізнаюся, що ви про мене казали, байдуже, добре чи погано, обговорювали мої вчинки, стежили за моєю поведінкою, я вас тієї ж миті вижену. Я попереджаю моїх слуг тільки раз. Вас я попередив, ідіть собі!

Батістен уклонився і подався було до дверей.

— До речі, — провадив граф Монте-Крісто, — я забув вам сказати: щороку кладу певну суму на ім’я моїх слуг. Ті, кого я виганяю, звісно ж, утрачають ці гроші на користь решти слуг, які отримають їх після моєї смерті. Ви служите мені вже рік, і початок вашого маєтку закладений; тільки від вас залежить, чи він побільшає.

Ця промова, яку виголосив граф у присутності Алі, що залишався незворушний, бо ні в зуб ногою не тямив французькою, справила на Батістена враження, що зрозуміле кожному, хто знайомий із психологією французького лакея.

— Я постараюся узгоджуватися у всьому з бажаннями вашої ясновельможності, — сказав він. — Та ще й керуватимуся прикладом пана Алі.

— Нізащо, — крижаним тоном відтяв граф Монте-Крісто, — в Алі, хоч він і добрий слуга, дуже багато недоліків; не беріть із нього прикладу, бо Алі є винятком: платні він не одержує, це не слуга, це мій раб, мій пес, і якщо він відступиться від свого обов’язку, я його не вижену — я його уб’ю.

Батістен страшенно витріщив очі.

— Не вірите? — запитав граф Монте-Крісто.

І він повторив Алі те, що передніше сказав французькою Батістенові.

Алі послухав, усміхнувся, підійшов до свого пана, став на одне коліно і шанобливо поцілував йому руку.

Цей наочний урок остаточно переконав Батістена.

Граф Монте-Крісто кивнув йому іти. Алі пішов за своїм паном.

Вони увійшли до кабінету і довго там балакали.

О п’ятій годині граф Монте-Крісто тричі вдарив у дзвінок. Одним дзвоником він викликав Алі, двома Батістена, трьома Бертуччо.

Увійшов управитель.

— Коней! — звелів граф Монте-Крісто.

— Коней подано, — відказав Бертуччо. — Чи повинен я супроводжувати вас, ясновельможносте?

— Ні, тільки візник, Батістен і Алі.

Граф Монте-Крісто вийшов на ґанок і побачив свій ридван, запряжений тими самими кіньми, якими він милувався вранці, коли ними приїздив Данґляр.

— Вони і справді пречудові, — сказав він, — і ви добре вчинили, що придбали їх, щоправда, зробили це трохи запізно.

— Ваша ясновельможносте, — сказав Бертуччо, — мені дуже нелегко було роздобути їх, і обійшлися вони страшенно дорого.

Граф Монте-Крісто стенув плечима.

— Хіба коні від цього стали гірші?

— Якщо ви, ваша ясновельможносте, задоволені, — сказав Бертуччо, — то все гаразд. Куди волієте їхати?

— На вулицю Шосе-Д’Антен, до барона Данґляра.

— Ага, ось що, Бертуччо, — згадав граф Монте-Крісто. — Мені потрібна ділянка на морському березі, наприклад, у Нормандії, поміж Гавром і Булонню. Як бачите, я не обмежую вашого вибору. Треба, щоб на тій ділянці, яку ви придбаєте, була невеличка гавань, бухта або затока, де міг би стояти мій корвет; його осадка лише п’ятнадцять футів. Судно має бути готове вийти у море о будь-якій порі дня і ночі. Ви розпитаєте про таку ділянку всіх нотаріусів, а як зберете всі відомості, то поїдете, щоб поглянути, і придбаєте на своє ім’я. Корвет, певне, вже на шляху до Фекана?

— Того вечора, коли ми покидали Марсель, я бачив, як він вийшов у море.

— А яхта?

— Яхта має наказ стояти в Мартіґу.

— Чудово! Вряди-годи зв’язуйтеся з капітанами, щоб вони не дрімали.

— А як із пароплавом?

— Що стоїть у Шалоні?

— Ті ж таки розпорядження, що й для обох вітрильників.

— Гаразд.

— Коли ви придбаєте ділянку, потурбуйтеся, щоб на північному і південному шляхах були наготовані підставні коні через кожні десять льє.

— Ви можете здатися на мене, ваша ясновельможносте.

Граф Монте-Крісто кивнув, сів до ридвана, пречудові коні взяли з місця і зупинилися тільки біля банкірового дому.

Данґляр головував на засіданні залізничної комісії, коли йому доповіли про візит графа Монте-Крісто. Утім, засідання вже добігало краю.

Почувши графове ім’я, Данґляр підвівся з місця.

— Панове, — сказав він, звертаючись до колег,