Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

привиди, що не передбачені в угоді. А я полюбляю привидів, я ніколи не чув, щоб небіжчики за шість тисяч років накоїли стільки лиха, скільки його коять живі за однісінький день. Повертайтеся додому, Бертуччо, і спіть собі спокійно. Якщо останньої вашої години духівник ваш буде до вас не такий милосердний, як абат Бузоні, то погукайте мене, якщо я ще житиму на світі, я знайду слова, які тихо заколишуть вашу душу, коли вона готова буде до тяжкої мандрівки, що називається словом Вічність.

Бертуччо шанобливо вклонився графові Монте-Крісто і, скрушно зітхнувши, пішов собі.

Граф Монте-Крісто лишився сам; він ступнув кілька кроків.

— Тут, біля цього платана, могила, в яку поклали немовля, — прошепотів він, — там хвіртка, якою заходили в сад, у тім кутку потаємні східці, що провадять до спальні. Гадаю, не варто записувати все це до нотатника, тому що в мене тут перед очима, під ногами, скрізь — рельєфний живий план.

І граф Монте-Крісто ще раз пройшов садом, а потім подався до ридвана. Бертуччо побачив, у якій він задумі, і мовчки вмостився коло візника.

Ридван попрямував до Парижа.

Того ж таки вечора, повернувшись у свій дім на Єлисейських Полях, граф Монте-Крісто обійшов усе помешкання, як могла це вчинити людина, що знайома з ним уже довгі роки, і хоч ішов він попереду інших, та жодного разу не помилився дверми і не попрямував тими східцями чи коридором, які не припровадили б його простісінько туди, куди йому й хотілося потрапити. Алі супроводжував його в цім нічнім обході. Граф дав Бертуччо декотрі вказівки щодо прикрас чи призначення покоїв, і, глянувши на годинника, сказав нубійцеві, який уважно слухав його:

— Уже пів на дванадцяту. Гайде має незабаром прибути. Ти попередив французьких покоївок?

Алі тицьнув пальцем на половину, що призначалася для красуні албанки — вона була так ретельно прихована, що, завісивши двері килимом, можна було обійти все помешкання і не здогадатися, що там ще є вітальня і два покої; Алі, як ми вже казали, тицьнув пальцем на ті двері, підняв три пальці лівої руки і, поклавши голову на долоню, заплющив очі, наче спить.

— Ага, — сказав граф Монте-Крісто, що звик до такого способу розмови, — всі вони очікують у її спальні, правда?

«Так», — дав на здогад Алі.

— Пані сьогодні буде зморена, — провадив граф Монте-Крісто, — і, либонь, відразу захоче вкластися до ліжка, тому не треба ні про що з нею балакати: покоївки повинні тільки привітатися з новою панею і піти собі; простеж, щоб покоївка-грекиня не спілкувалася із француженками.

Алі вклонився.

Незабаром почулося, як гукають воротаря; брама відчинилася, до алеї заїхав ридван і зупинився.

Граф спустився униз; дверцята ридвана вже були відчинені; він подав руку дівчині, що була від ніг до голови вбрана у шовкову зелену хламиду, геть цілком гаптовану золотом.

Дівчина взяла простягнуту їй руку, з любов’ю і повагою поцілувала її й мовила декілька лагідних слів, на які граф Монте-Крісто відповів із ніжною поважністю тією мелодійною мовою, якою старий Гомер нагородив своїх богів.

Потім, із Алі попереду, який ніс рожеву воскову свічку, дівчина — та сама красуня албанка, що була супутницею графа Монте-Крісто в Італії — пішла у свої покої, а граф подався до своєї спальні.

О пів на першу в помешканні погасли всі вогні, і можна було виснувати, що всі вже поснули.

VIII. Необмежений кредит

Наступного дня, десь о другій пополудні, запряжений двома прегарним англійськими кіньми ридван зупинився коло брами графа Монте-Крісто.

Чоловік у блакитному сурдуті з шовковими ґудзиками такої самої барви, у білій камізельці з величезним золотим ланцюгом упоперек, у панталонах горіхової барви, із такою темною чуприною, яка спадала низько на чоло, аж легко було засумніватися, чи природна вона, тим паче що вона не дуже узгоджувалася з глибокими зморшками над бровами, яких ніяк не могла вона приховати, — одне слово, чоловік, якому було років п’ятдесят п’ять, та йому хотілося здаватися сорокарічним, визирнув із ридвана, де на дверцятах була зображена баронська корона, і послав грума запитати воротаря, чи вдома граф Монте-Крісто.

Очікуючи на відповідь, чоловік із цікавістю, яка межувала з неделікатністю, розглядав дім, доступну для огляду частину саду і ліврею прислуги, що проходила за огорожею. Очі у нього були жваві, та радше хитрі, ніж розумні. Вуста були такі тонкі, що замість того, щоб випинатися уперед, западали до рота; і нарешті його широкі й дуже випнуті вилиці, нехибна прикмета підступності, низьке чоло, випукла потилиця, величезні вуха, у яких не було нічогісінько шляхетного, змусили б будь-якого фізіономіста назвати майже відразливим характер цього чоловіка, що справляв на невігласів чимале враження його пречудовою запряжкою з ридваном, величезним самоцвітом, що був замість запонки в маніжці, і червоною орденською стрічкою, що сягала від одної петлиці до другої.

Грум постукав до воротаря і запитав:

— Тут мешкає граф Монте-Крісто?

— Авжеж, його ясновельможність мешкає тут, — відказав воротар, — проте...

Він допитливо зиркнув на Алі.

Алі похитав головою.

— Проте?.. — запитав грум.

Алі заперечно покрутив головою.

— Проте його ясновельможність не приймає, — відказав воротар.

— Тоді ось вам картка мого пана, барона Данґляра. Передайте її графові Монте-Крісто і скажіть йому, що мій пан приїздив сюди, щоб мати честь побачитися з ним.

— Я не маю права розмовляти з його ясновельможністю, — сказав воротар, — ваше доручення виконає покойовий слуга.

Грум пішов до ридвана.

— Та й що? — запитав Данґляр.

Присоромлений тією відповіддю хлопчина передав її своєму панові.

— Ти ба, — сказав той, — певне, велике цабе цей заброда, якого величають його ясновельможністю, якщо з ним має право розмовляти тільки його покойовий; та дарма: якщо він акредитований на мій банк, мені доведеться з ним зустрітися, коли йому потрібні будуть гроші.

І Данґляр відкинувся вглиб ридвана і так, щоб чутно було через шлях, гукнув візникові:

— У Палату депутатів!

Крізь жалюзі свого флігеля граф Монте-Крісто, якого вчасно попередили, бачив барона і встиг розгледіти його в сильний бінокль, причому виявляв не менше цікавості, ніж сам Данґляр, коли той вивчав дім, сад і лівреї.

— Їй-богу, — сказав він із відразою, загвинчуючи знову рурки бінокля в кістяну обслону, — їй-богу, цей чоловік мерзенний; як можна побачити його і не впізнати в ньому від першого ж разу гадюку з його плескатого чола, кібця з випуклого черепа і яструба з гачкуватого дзьоба!

— Алі! — погукав він і вдарив один раз у мідний гонг. Увійшов Алі. — Погукай Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто.

Тієї ж миті ввійшов Бертуччо.

— Ви гукали мене, ваша ясновельможносте? — запитав він.

— Так, — відказав граф Монте-Крісто. — Ви бачили коней, що допіру стояли коло моєї брами?

— Авжеж, ваша ясновельможносте, і вважаю їх пречудовими.

— То як же сталося, — насупившись, запитав граф Монте-Крісто, — коли я звелів, щоб ви придбали мені найкращу пару коней у Парижі, у тому ж таки Парижі виявилася ще одна пара, така, як у мене, і ті коні не стоять у моїй стайні?

Побачивши насуплені графові брови