Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

із-поміж яких дехто був членом Верхньої чи Нижньої палат, — перепрошую, що мушу покинути вас, та, уявіть собі, компанія «Томсон і Френч» у Римі скерувала до мене якогось графа Монте-Крісто, відкривши йому необмежений кредит. Такого безглуздого жарту мої кореспонденти ще й разу не дозволяли собі. Звісно ж, мене охопила допитливість, і сьогодні вранці я звернувся до того майже-графа. Якби він був справжній граф, то, самі розумієте, не був би такий багатий. І, уявіть собі, мене не захотіли прийняти! Що ви на це скажете? Адже тільки найвищі особи або вродливі жінки поводяться отак із людьми, як оцей пан Монте-Крісто! Утім, дім його на Єлисейських Полях і справді належить йому й начебто нічогенький. Але необмежений кредит, — провадив він із мерзенною посмішкою, — дуже підвищує вимоги того банкіра, в якого він відкритий. Тож мені кортить глянути на цього добродія. Здається, мене містифікують. Бо вони там не знають, із ким мають діло, — ще поглянемо, хто буде сміятися останній.

Виголосивши ті слова з такою виразністю, що навіть ніздрі його роздималися, пан барон покинув гостей і попрямував до білої із золотом вітальні, що уславилася на всеньке Шосе-Д’Антен. Туди він і звелів запровадити відвідувача, щоб відразу ж вразити його.

Граф Монте-Крісто стояв, розглядаючи копії з полотен Альбані й Фаторе, що їх продали банкірові як оригінали, та навіть у вигляді копій вони геть не узгоджувалися з неоковирними золотими завитками, що прикрашали стелю.

Почувши Данґлярові кроки, граф Монте-Крісто обернувся.

Данґляр ледь кивнув йому і показав за фотель із позолоченого дерева, оббитий білим оксамитом, гаптованим золотом. Граф Монте-Крісто сів.

— Я маю честь розмовляти з паном де Монте-Крісто?

— А я, — запитав граф Монте-Крісто, — з паном бароном Данґляром, кавалером Почесного легіону, членом Палати депутатів?

Граф Монте-Крісто повторив усі титули, які прочитав на візитній картці барона.

Данґляр зрозумів ту насмішку і прикусив губу.

— Перепрошую, — сказав він, — що я не назвав вас відразу тим титулом, під яким мені доповіли про вас, та, як вам відомо, живемо ми за демократичного урядування, і я є представником народних інтересів.

— Тож, зберігши звичку називати себе бароном, — відказав граф Монте-Крісто, — ви одвикли йменувати інших графами.

— Ох, я й сам байдужий до цього, — недбало відказав Данґляр, — мені дали баронський титул і вчинили кавалером Почесного легіону завдяки декотрим моїм заслугам, але...

— Але ви відмовилися від цих титулів, як ото колись Монморансі й Лафаєт? Похвальний приклад.

— Не зовсім, звісно, — відказав збентежений Данґляр, — ви ж розумієте, через прислугу...

— Авжеж, ваші слуги прозивають вас мосьпаном, журналісти — милостивим добродієм, а виборці — громадянином. Ці відтінки дуже притаманні конституційному ладові. Чудово вас розумію.

Данґляр стиснув губи; він упевнився, що на цім ґрунті граф Монте-Крісто дужчий, тож вирішив повернутися до звичніших питань.

— Графе, — уклонившись, сказав він, — я отримав повідомлення від банкірського дому «Томсон і Френч».

— Дуже приємно, бароне. Дозвольте мені величати вас так, як величають вас ваші слуги; це кепська звичка, якої набув я в тих країнах, де ще існують барони лиш тому, що там не роб­лять нових. Отож, повторюю, мені це дуже приємно, бо це позбавляє необхідності представлятися самому, що завжди досить незручно. То ви, значить, отримали повідомлення?

— Так, — відказав Данґляр, — та, мушу зізнатися, я не зовсім зрозумів його зміст.

— Та невже!

— І я навіть мав честь приїздити до вас, щоб попросити певних пояснень.

— Будь ласка, я слухаю вас.

— Повідомлення, — сказав Данґляр, — здається, зі мною, — він понишпорив у кишені, — ага, ось воно... Це повідомлення відкриває графові Монте-Крісто необмежений кредит у моєму банку.

— То в чім же річ, пане бароне? Що вам тут незрозуміле?

— Та нічого, тільки слово «необмежений»...

— Невже це хибно сформульовано? Ви ж розумієте, пишуть англійці...

— Ні, ні, з граматикою тут усе добре, та з бухгалтерією все не так просто.

— Невже банкова компанія «Томсон і Френч», на вашу думку, не дуже надійна, пане бароне? — якомога наївніше запитав граф Монте-Крісто. — От халепа, це було б дуже прикро, у мене там лежать невеличкі грошенята...

— Та ні, вона цілком надійна, — майже насмішкувато відказав Данґляр, — та самісінький зміст слова «необмежений» стосовно фінансів настільки невиразний...

— Що не має меж, еге? — поспитався граф Монте-Крісто.

— Оце я і хотів сказати. Усе невиразне викликає сумніви, а якщо сумніваєшся, кажуть мудрі, то утримайся ліпше.

— Із чого випливає, — сказав граф Монте-Крісто, — що як банкова компанія «Томсон і Френч» учинила необдумано, то Данґлярова компанія не буде йти за її прикладом.

— Тобто?

— Та все дуже просто: пани Томсон і Френч не обмежені розміром суми, а для пана Данґляра існує межа, бо він мудра людина, як оце допіру сказав.

— Пане графе, — пихато відказав банкір, — моєї каси ще ніхто не полічив.

— Що ж, — крижаним тоном відтяв граф Монте-Крісто, — напевне, я буду перший, кому доведеться це зробити.

— Чому ви так гадаєте?

— Тому що пояснення, яких ви від мене вимагаєте, дуже скидаються на вагання.

Данґляр насупився: уже вдруге цей чоловік брав над ним гору, та ще й у такому питанні, де він почувався як удома. Його насмішкувата поштивість була вдавана і межувала з цілковитою протилежністю їй, тобто із зухвалістю. А граф Монте-Крісто, навпаки, дуже привітно всміхався і за бажанням удавав наївного, що надавало йому немалу перевагу.

— Одне слово, мосьпане, — помовчавши, сказав Данґляр, — мені хотілося б, щоб ви мене зрозуміли, і прошу призначити ту суму, яку ви хотіли б від мене отримати.

— Але ж, мосьпане, — сказав граф Монте-Крісто, який вирішив ні на п’ядь не поступатися у цій суперечці, — якщо я просив необмежений кредит, то саме тому що я не можу знати заздалегідь, які суми можуть бути мені потрібні.

Банкірові здалося, ніби настала пора і йому брати гору; із поблажливою посмішкою він відкинувся на спинку фотеля.

— Кажіть сміливо, — мовив він, — ви зможете упевнитися, що готівка компанії Данґляр хоч і обмежена, проте може задовольнити найвищі вимоги, навіть якщо ви попросите й мільйон...

— Прошу? — запитав граф Монте-Крісто.

— Я кажу, мільйон, — з дурнуватим апломбом повторив Данґляр.

— А нащо мені мільйон? — вигукнув граф Монте-Крісто. — Господе милосердний! Якби мені потрібен був тільки мільйон, то через таку дрібницю я й балакати не став би про кредит. Мільйон! Та в мене з собою завжди є мільйон у гаманці або дорожньому несесері.

І граф Монте-Крісто дістав із маленького футляра, де він завжди тримав візитні картки, дві облігації державної скарбниці на пред’явника, по п’ятсот тисяч франків кожна.

Такого чолов’ягу, як ото Данґляр, треба було ошелешити обухом по голові, а не вколоти. Удар обухом уплинув-таки на нього: банкір похитнувся і відчув, як голова його пішла обертом, а потім безтямно витріщився на графа Монте-Крісто, і зіниці його аномально розширилися.

— Послухайте, — сказав граф Монте-Крісто, — зізнайтеся, що ви просто не довіряєте банковій компанії «Томсон і Френч». Що