Читати книгу - "Спомини"

червоного партизанського руху на Далекому Сході. З 1924 р. служив у прикордонних військах НКВС СРСР; у 1925–1927 pp. навчався у 2-й Харківській прикордонній школі, у 1932–1933 — у Вищій прикордонній школі ОГПУ. З 1940 — заступник наркома внутрішніх справ УРСР, учасник оборони Києва і Москви, у 1942–1945 — начальник Українського штабу партизанського руху. З грудня 1942 — комісар держбезпеки III рангу, з лютого 1943 — генерал-полковник, з 1944 — генерал-лейтенант держбезпеки. У 1945–1946 — заступник наркома внутрішніх справ, а в 1946–1953 — міністр внутрішніх справ УРСР. Був одним з головних організаторів масових репресій проти населення України: безпосередньо керував каральними операціями проти УПА, репресіями проти “націоналістів” та “посібників фашизму”, проводив масові арешти в Західній Україні. У 1946–1953 pp. він був довіреною особою Хрущова, однак у 1953 р. в період між смертю Сталіна і арештом Берії був усунутий з посади та понижений до начальника управління внутрішніх справ Львівської обл. З червня 1953 до 1956 — знову на посаді міністра внутрішніх справ УРСР, у 1956–1957 — заступник міністра внутрішніх справ СРСР. 30 березня 1957 р. звільнений у відставку — за офіційною версією “через хворобу”, але припускають, що Строкач був усунутий самим Хрущовим як свідок та співучасник тих масових злочинів, що були скоєні в Україні в період перебування Хрущова на посаді 1-го секретара ЦК КП(б)У. Помер у Києві 15 серпня 1963 р. ">[687]. — “І ви судили мене, — продовжував я, — в сусідстві вашого кабінету, вночі, без прокурора і без оборонця. А тепер, коли маєте ввесь апарат в своїх руках і можете зібрати публіку, яка вам потрібна, то очевидно, вони не тільки будуть кричати “враг народа”, але і “распни, распни”. Я так само згадав йому про винищування нашого народу, про розстріли, та й що Москва в 1953 році хотіла направити ті кривди і т. д. “Я не говорю з вами, щоби диспутувати, — сказав я, — але щоб представити вам жахливий стан і завернути з того хибного шляху, і в ім’я Радянської України направити всі кривди. Бо признати свою похибку і направити її приносить тільки честь і славу кожній людині”. Він сів чисто зломаний і сказав: “Я виджу, що ви ліпше визнаєтесь в тих справах, ніж я”.

Мене ще повезли на фільм-документар “Собор 1946 року у Львові”, одинокий церковний фільм в Радянськім Союзі. На ньому я видів, як отець Костельник блід, коли в соборі св. Юра проголошував прилучення до Московського патріярхату, а до міністра сказав я, що то фарса, яка їх компромітує.

Я домігся ще в прокурора видження з сестрами-монахинями (Меланія Куцина[688]) зі Львова і через них передав я відповіді міністрові. Видження було в одній салі з різними апаратами. Я, очевидно, це бачив і тому важніші справи я писав, а не говорив.

Кінцевий період ув’язнення

Після того начальник тюрми сказав до мене: “Я вас мушу відставити на етап, бо настануть холода і ви по дорозі загинете”. І дійсно, мене тоді кинули на найстрашніший етап, дванадцять жахливих пересилок до Мордовії з найгіршими бандитами, в голоді і в холоді, зокрема вночі. Десь над Волгою в одній камері було нас 60 осіб, повно диму, смороду, сварки, бійки і крадежів. Я сів коло “параші” і гадав, що вже там згину, але підійшли якісь незнакомі і взяли мене ближче вікна. Тоді якраз везли тих всіх на Сибір, що не мали сталого заняття. Пригадую собі, що недужих на ношах вивозили примусово на Сибір. І там, серед жахливих життєвих умовин, пропадав елемент, неприхильний для КҐБ, а бандити між собою сміялися і з кпинами питали: “Сколько лет вы работали тунеядцем (дармоїдом)?”[689]

Кожна пересилка — то окрема історія. На одній пересилці чіпалися мене бандити, довідавшись, що я митрополит, і були б убили. Про все те знав конвой, якому вони платили 25 рублів, щоби могти грабувати. Один з бандитів, що раз вже був в мене, але відійшов, бо думав, що я професор, одначе опісля вернувся і, гнівно погрожуючи мечем, спитав: “Чому ти не сказав, що ти митрополит?” — та й спокійно почав переглядати мої речі. Тоді один з в’язнів крикнув: “Не тронь”, — і бандит лишив, але відходячи, сказав: “На пересилці ми ще побачимось”. На щастя, на пересилці начальник, що, може, мене знав, дав мене до карцера в підвалі, бо всі камери були страшенно переповнені, і я там пересидів тиждень, а відтак перенесли мене до інфірмаря[690], а там вже було мені далеко краще, і так я врятував тоді життя. Півмертвий, приїхав я до Мордовії. Було це в грудні 1961 року[691]. Коли отці, які там були, прочитали копію мойого меморіялу до міністра, то сказали, що так не сказав йому ще жоден націоналіст.

З наших священиків були там: о. Микола Ревть з Поздяча, о. Степан Яворський, що був префектом Малої семінарії в Перемишлі і парохом на Болоню