Читати книгу - "Спомини"

Вернувши до камери, я став думати про Церкву нашу, а не про себе, тим більше, що в Москві вже була справа майже вирішена. Я написав тоді довгий меморіял до Підгорного в справі нашої Церкви, викладаючи йому і опрокидуючи їх знищення Католицької Церкви з українського державного становища[682]. Відповіді я не одержав, але КҐБ на жадання одержало цей меморіял від Підгорного. Писав я і до прокурора[683], але то нічого не помагало.

Опісля говорив я з начальником оперативого відділу, який є відділений від слідчого відділу, і він тоді потвердив, що в 1945 році мені предкладали Київську митрополію, але я не прийняв. Він витягнув зі сейфа “Християнський Голос”[684] і показав мені. Дуже негодували вони тоді на українську Малу семінарію в Римі, на архиєпископа Івана Бучка, що захворів і успокоївся, на отця Назарка[685], питаючи, пощо його спровадили до Риму і чому усунули кардинала Тіссерана зі Східної Конґреґації, про Івана XXIII, про Ватиканські архіви і таке інше.

Мене возили по Києву, я міг тоді побачити перший раз Хрещатик, Володимирський і Андріївський собор, міг купити собі просфору в церкві. Був у Печерській Лаврі. До Софійського собору вже мене не возили, хоч обіцяли. Возили до лікаря машиною, а не “чорним вороном”. Начальник тюрми тримався приписів. Він знав мене ще з 1945 року. Попереднього усунули, мабуть, за звірства, а його призначили.

Кілька разів був я в міністра. Елеґант першої кляси, вбраний, як князь, в сивій кримці. Поводився він дуже зарозуміло. Коли приймав який телефон, то пускав радіо, щоби я не чув його розмови. Він мав бути з них найінтеліґентніший, бо написав кандидатську працю на магістра. Він став мене одного разу високопарно переконувати про неправильність Унії, про безосновність нашої Церкви, що повинні були тоді разом з рускими вдарити на Рим, злучитися з Могилою і т. д. На те я йому відповів: “Будьте спокійні, наші єпископи, що прилучилися до Риму, сто разів ліпше визнавалися в тодішних умовинах, ніж ми нині обидва разом. І Могила був за Унією, і Нікон був за Унією, та й з ким ви хотіли б нападати на Рим?” У Маклакові простудіював я цілу історію так, що мав я її наглядно перед очима. Міністер викликав мене ще раз, і тоді я прийшов вже з писаним рефератом, який я йому відчитав, і він його забрав, щоби його простудіювати[686]. В рефераті, між іншим, написав я, що свої основні тези комуністи забрали від християнства, що перша комуна була християнська, що Церква вже існує приблизно 2000 років, а комуністи несповна 50 років, що Папи боронили нашу Церкву і нас перед винародовленням, і я мав би кусати ту руку, яка нас боронила? “Ви громите і нищите нашу Церкву і мене, а Папа стає в обороні. Отже, мав би я бути тим чорним невдячним сином? Хоч наша Церква переслідувана на Україні, то вона відроджується на еміґрації. Ви грозите мені, що повезете мене на суд народу до Львова, а чому ж ви не везли мене в 1945–1946 роках, коли народ складав мільйони рублів, щоби я відповідав з вільної стопи. Ваш попередник-міністер в сусідньому кабінеті в 1945 році сказав мені виразно: “Якщо би ви не були митрополитом, ви би тут не сиділи”. А він підхопив, додаючи: “За то його й усунули”