Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Хоч що там кажи, — помовчавши, сказала Карконта, — а ти не чоловік».
«А то чом?» — запитав Кадрус.
«Якби ти був чоловіком, то не дав би йому піти відціля».
«Жінко!»
«Або він не дійшов би до Бокера».
«Жінко!»
«Шлях повертає, і він іншого шляху не знає, а біля каналу є стежка навпрошки».
«Жінко, не гніви Бога. Чуєш он?»
Усеньку корчму осяяла блакитна блискавиця, тієї ж миті пролунав страшенний удар грому, і повільне гуркотіння, мовби неохоче, відкотилося від проклятої хати.
«Господе милосердний!» — перехрестилася Карконта.
І тоді, у моторошному безгомінні, що зазвичай настає після громового удару, хтось постукав у двері.
Кадрус із дружиною здригнулися і перелякано глянули одне на одного.
«Хто там?» — гукнув Кадрус, підводячись із місця, і, позгрібавши на купу золото й папірці, розкидані на столі, затулив їх обома руками.
«Це я!» — відказав хтось за дверми.
«Хто?»
«Та я ж бо! Золотар Жоаннес!»
«От бач! А ще казав, що я гнівлю Бога!.. — з мерзенною посмішкою мовила Карконта. — Сам Господь повернув його до нас».
Кадрус побілів мов стіна, затрясся, а потім упав на стілець.
Карконта вчинила навпаки: вона підвелася і твердою ходою пішла відчиняти.
«Заходьте, мосьпане Жоаннесе», — сказала вона.
«Їй-богу, — сказав золотар, усенький мокрий мов хлющ, — видається, ніби сам дідько заважає мені повернутися сьогодні до Бокера. Із двох лих треба обирати менше, пане Кадрусе: ви запропонували мені гостинність, то я приймаю її і повертаюся до вас переночувати».
Кадрус витер піт із чола і щось промимрив.
Карконта впустила золотаря і двічі обернула ключ у замковій шпарині.
VII. Кривава злива
Увійшовши до корчми, золотар озирнув її доскіпливим поглядом, але там не було нічого, що могло б викликати підозру чи зміцнити її.
Кадрус і досі затуляв обіруч банкноти і золоті дукати.
«Он воно що, — сказав золотар, — ви, либонь, боялися, чи не помилилися в лічбі, то як я пішов, знову почали лічити свій скарб, еге?»
«Та ні, — відказав Кадрус, — та ця нагода, що подарувала нам його, така несподівана, що ми ніяк не можемо повірити в наше щастя, і якщо перед очима у нас нема речового доказу, то нам і досі здається, ніби це марення якесь».
Золотар усміхнувся.
«У кормі хтось ночує?» — запитав він.
«Ні, — відказав Кадрус, — у нас так не водиться: до міста недалечко, то на ніч у нас ніхто не залишається».
«То я вас не дуже посуну?»
«Що ви, мосьпане! — люб’язно сказала Карконта. — Нітрохи ви нас не посунете, запевняю вас».
«Де ж ви мене помістите?»
«У кімнаті нагорі».
«Але ж то ваша кімната?»
«Дарма, у нас є ще одне ліжко в кімнаті поруч зі спальнею».
Кадрус здивовано зиркнув на дружину.
Золотар почав мугикати якусь пісеньку, ставши біля коминка, у який Карконта підкинула дров, щоб гість міг обсохнути.
Тим часом вона постелила на столі серветку і поставила на столі рештки убогого обіду і пряжену яєшню.
Кадрус знову заховав банкноти до капшука, дукати — в торбину, і все разом — до шафи. Він понуро ходив туди-сюди корчмою, вряди-годи зиркаючи на золотаря, який парував біля коминка і, висохнувши з одного боку, обертався другим.
«Ось! — мовила Карконта, поставивши на столі пляшку вина. — Можете вечеряти, коли ваша ласка».
«А ви?» — запитав Жоаннес.
«Ми запізно пообідали», — хутко докинула Карконта.
«То мені доведеться вечеряти самому?» — запитав золотар.
«Ми будемо вам прислуговувати», — відказала Карконта з готовністю, якої вона не виявляла навіть до гостей, які платили за все.
Вряди-годи Кадрус кидав на неї швидкий, мов блискавка, погляд.
Гроза й досі тривала.
«Ото чуєте? — поспиталася Карконта. — Бачте, добре ви вчинили, що таки повернулися».
«Та якщо буря вщухне, поки я вечеряю, то я все-таки піду», — сказав золотар.
«Це містраль, — сказав Кадрус, хитаючи головою, — він до завтрашнього дня віятиме».
І скрушно зітхнув.
«Нічого не вдієш, — сказав золотар, сідаючи до столу, — тим гірше для того, хто зараз у дорозі».
«Еге ж, — відказала Карконта, — кепська ніч у них буде».
Золотар почав вечеряти, а Карконта всіляко прислуговувала йому, як і личить добрій господині; завжди сварлива і дурнувата, вона тепер була зразком запобігливості та пошани. Якби золотар знався з нею передніш, то така разюча зміна, звісно ж, здивувала б його і не могла б не викликати підозри. Що ж до Кадруса, то він знай вештався туди й сюди кімнатою і, здавалося, уникав навіть дивитися на гостя.
Коли золотар повечеряв, Кадрус прохилив двері.
«Гроза наче минається», — сказав він.
Та цієї хвилі оглушливий громовий удар струсонув хату, наче для того, щоб показати, що він помиляється; вітер із дощем удерся до корчми і погасив каганця. Кадрус знову замкнув двері, а його жінка жаруком із майже згаслого коминка запалила свічку.
«Ви, либонь, зморилися, — сказала вона золотареві, — то я постелила чисті простирала, ідіть нагору і спіть собі».
Жоаннес зачекав ще трохи, щоб поглянути, чи не вщухне буря, і, впевнившись, що гроза з дощем тільки дужчає, сказав господарям «На добраніч» і подався нагору.
Він ішов східцями в мене над головою, і я чув, як сходинки рипіли під його ходою.
Карконта провела його жадібним поглядом, а Кадрус, навпаки, стояв до нього спиною і навіть не глянув на нього.
Усі ті подробиці, що про них я згадав потім, нітрохи не вразили мене, поки все воно відбувалося перед моїми очима; одне слово, усе, що сталося, було цілком природне, і, якщо не брати до уваги історії з самоцвітом, що видалася мені досить неправдоподібною, усе випливало одне з одного.
Я страшенно стомився, та збирався скористатися першою хвилиною, коли перестане дощити й ущухне буря, тож вирішив поспати кілька годин і забратися відціля вночі.
Чутно було, як нагорі золотар улаштовується спати. Незабаром під ним рипнуло ліжко, він уклався.
Я відчував, що очі мої злипаються, а що жодної підозри в мене не виникло, то я й не намагався боротися зі сном і востаннє зазирнув до корчми. Кадрус сидів коло столу на дерев’яному ослоні, що служить у сільській корчмі стільцем, сидів він спиною до мене, тож я не міг бачити його обличчя, та й навіть якби інакше він сидів, то все одно не зміг би його розгледіти, бо він похилив голову на руки.
Карконта якусь хвилю дивилася на нього, потім стенула плечима і сіла навпроти.
Тієї миті майже згасле полум’я охопило суху галузку, до якої воно ще не дісталося передніш, і в темній корчмі стало трохи видніше. Карконта не зводила очей із чоловіка, а що сидів він у тій самій позі, вона простягнула до нього свої гачкуваті пальці й торкнулася його чола.
Кадрус здригнувся. Мені здалося, наче Карконтині губи поворухнулися, однак чи то балакала вона тихо, чи, може, сон уже притлумив мої чуття, тільки звук її голосу не долинав до мене. Очі мої теж застилало імлою, і я вже не тямив, чи справді я бачу це, чи воно мені мариться. Аж повіки мої стулилися,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.
