Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

«Принаймні вставте камінь назад», — сердито сказала Карконта.

«Правда ваша», — відказав золотар.

І вставив камінь в оправу.

«Нічого, — буркнув Кадрус, ховаючи пудельце до кишені, — продамо комусь іншому».

«Авжеж, — сказав золотар, — та з іншим ви так не домовитеся, як зі мною оце; йому недостатньо буде тих відомостей, що їх ви сповістили мені, адже неприродно, щоб чоловік у вашому становищі володів перснем вартістю п’ятдесят тисяч франків, тож він сповістить властям, доведеться шукати абата Бузоні, а шукати абатів, що роздають камінці вартістю дві тисячі луїдорів, діло нелегке: правосуддя спершу забере самоцвіт, вас запроторять до в’язниці, а як виявиться, що ви ні в чому не винні, і вас за три чи чотири місяці випустять, то вам скажуть, що перстень загубився в якійсь канцелярії, або ж вам віддадуть фальшивий камінь, що вартий франків зо три, замість самоцвіта, що вартий п’ятдесят або й, може, п’ятдесят п’ять тисяч франків, та продати якого, погодьтеся, трохи ризиковано».

Кадрус із дружиною перезирнулися.

«Ні, — заявив Кадрус, — ми не такі багаті, щоб утрачати п’ять тисяч франків».

«Як хочете, любий друже. — відказав золотар, — а проте я, як бачите, приніс із собою готівку».

І він дістав з одної кишені жменю золотих монет, що засяяли перед захопленими очима корчмаря, а з другої жмут банкнотів.

У Кадрусовій душі вочевидь точилася тяжка боротьба: було зрозуміло, що маленьке пудельце з шагреневої шкіри, яке він крутив у руках, здавалося йому таким, що не відповідає за своєю цінністю величезній сумі грошей, що так вабила його око.

Він обернувся до дружини.

«Що ти скажеш?» — тихо спитався він.

«Віддавай, — відказала вона, — бо як він повернеться до Бокера без самоцвіта, то викаже нас; та й правду він каже: хтозна, чи пощастить нам колись знайти абата Бузоні».

«Що ж, нехай буде так! — сказав Кадрус. — беріть камінь за сорок п’ять тисяч франків, та моїй дружині хочеться мати золотого ланцюжка, а мені дві срібні пряжки».

«Беріть, — сказав він, — у справах я на дрібниці не розмінююся, обирайте».

Дружина вибрала золотого ланцюжка, що коштував, либонь, луїдорів з п’ять, а чоловік дві пряжки, яким ціна була франків із п’ятнадцять.

«Гадаю, тепер ви задоволені», — сказав золотар.

«Панотець казав, що цей камінь коштує п’ятдесят тисяч франків», — пробурмотів Кадрус.

«Та добре вже, добре! Ото нестерпний чолов’яга, — провадив золотар, узявши у нього перстень, — я даю йому сорок п’ять тисяч франків, дві з половиною тисячі ліврів річного прибутку, тобто капітал, від якого я й сам не відмовився б, а він ще й незадоволений!»

«А сорок п’ять тисяч франків? — хрипко запитав Кадрус. — Де вони у вас?»

«Ось, будь ласка», — відказав золотар.

І він відлічив на столі п’ятнадцять тисяч золотом і тридцять тисяч асигнаціями.

«Зачекайте, я запалю лампу, — сказала Карконта, — уже смеркло, то легко помилитися».

І справді, поки вони сперечалися, настала ніч, а з нею прийшла і гроза, що вже з півгодини насувалася. Десь далеко гуркотів грім, та ні золотар, ні Кадрус, ні Карконта не звертали на те уваги, охоплені жадобою зиску.

Я й сам був у дивному чарівному полоні від споглядання того золота і паперових грошей. Здавалося, наче я бачу все це уві сні й, наче уві сні, я почувався, ніби прикутим до місця.

Кадрус полічив і перелічив гроші й банкноти, передав їх дружині, яка теж полічила їх і перелічила.

Тим часом золотар крутив персня у світлі лампи, і самоцвіт так яскрів, що золотар не помічав блискавиць, які спалахували у вікнах, віщуючи грозу.

«То що, правильно?» — поспитав золотар.

«Так, — відказав Кадрус. — Принеси капшук, Карконто, і знайди яку-небудь торбину».

Карконта підійшла до шафи і принесла старого шкіряного капшука; з нього дістали декілька старих заяложених листів і натомість поклали банкноти; принесла вона і торбу, де лежало два чи три екю по шість ліврів, певне, весь мізерний набуток цього подружжя.

«Що ж, — сказав Кадрус, — хоч ви нас і обдерли, може, тисяч на десять франків, та, може, повечеряєте з нами? Від щирого серця пропоную».

«Дякую, — відказав золотар, — та вже, мабуть, пізня пора, і мені час прямувати до Бокера, а то дружина хвилюватиметься. — Він зиркнув на годинника. — А нехай йому! — вигукнув він. — Уже незабаром дев’ята, а я раніше, ніж опівночі, додому не доб’юся. Прощавайте, друзі; якщо до вас ще раз приб’ється якийсь абат Бузоні, то не забудьте про мене».

«За тиждень вас уже не буде в Бокері, — сказав Кадрус, — адже ярмарок закривається наступного тижня».

«Авжеж, та це нічого не означає, напишіть мені в Париж: панові Жоаннесові, Пале-Рояль, галерея П’єр, сорок п’ять, то я навмисне приїду, як треба буде».

Загуркотів грім, і блискавиця сяйнула так яскраво, що майже не стало видно світла каганця.

«А щоб йому, — сказав Кадрус, — як же ви підете в таку негоду?»

«Грози я не боюся», — відказав золотар.

«А грабіжників? — запитала Карконта. — Під час ярмарку на шляхах завжди неспокійно».

«Ну, — сказав Жоаннес, — для грабіжників у мене дещо є в запасі».

І дістав з кишені два невеличкі пістолі, набиті до самої мушки.

«Оце, — сказав він, — песики, що і гавкають, і кусаються добряче; це для перших двох, котрі зазіхнули б на ваш самоцвіт, дядечку Кадрусе».

Кадрус із дружиною понуро перезирнулися.

«Що ж, тоді нехай щастить вам у дорозі», — сказав Кадрус.

«Дякую», — відказав золотар.

Він узяв свого ціпка, що був спертий на стару скриню, і вийшов надвір. Коли він відчиняв двері, до корчми вдерся такий дужий вітер, що мало не погасив каганця.

«Ох і погода, — сказав золотар, — а мені ж іти два льє пішки!»

«То залишайтеся в нас, — сказав Кадрус, — переночуєте».

«Авжеж, залишайтеся, — із тремтінням у голосі докинула Карконта, — ми подбаємо, щоб вам було зручно».

«Ох, ні. Мушу повернутися до ночі в Бокер. Бувайте!»

Кадрус помалу підійшов до порога.

«Хоч в око стрель, нічогісінько не видно, — мовив золотар за дверми. — Куди мені звертати, ліворуч чи праворуч?»

«Праворуч, — сказав Кадрус, — ви не схибите з дороги, шлях обабіч обсаджений деревами».

«Бачу вже, бачу», — долинув здалеку кволий голос.

«Зачини ж бо двері! — сказала Карконта. — Терпіти не можу, як гуркоче грім, а двері настіж».

«Та ще й як у хаті грошенята, еге?» — поспитав Кадрус, двічі обертаючи ключ у замку.

Він підійшов до шафи, знову дістав торбину і папірці, й обоє заходилися втретє лічити свої дукати й асигнації.

Ніколи не доводилося мені бачити такої жадоби, яка вимальовувалася на тих двох обличчях, осяяних тьмяним каганцем. Надто ж бридкою видавалася жінка: гарячковий дрож, який зажди її тряс, ще дужче посилився, обличчя, що й так було мов крейда, стало як у мерця, запалі очі горіли.

«Нащо ти пропонував йому ночувати у нас?» — глухо запитала вона.

«Ну... щоб позбавити його тяжкої мандрівки до Бокера», — здригнувся Кадрус.

«Ти ба! — сказала жінка з неповторним виразом обличчя. — А я гадала собі, що не для цього!»

«Ох,