Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Я спав як убитий, аж мене розбудив постріл і за ним страшенний крик. Над головою задудоніли непевні кроки, і щось тяжко гупнуло на сходах, якраз над моєю головою.

Я не зовсім оговтався. Мені вчувався стогін, потім якийсь приглушений галас, наче там борюкалися.

Останній зойк, довший, ніж інші, урешті переріс у стогін і остаточно вивів мене із заціпеніння.

Я звівся на лікоть, розплющив очі, та не зміг у пітьмі нічого розгледіти, тож доторкнувся до свого чола, що на нього, як мені видалося, падали крізь дошки сходів рясні краплі теплого дощу.

За тим галасом, що збудив ото мене, настала цілковита тиша. Я чув над головою чоловічу ходу, ось рипнули східці. Чоловік спустився в корчму, підійшов до коминка і запалив свічку.

То був Кадрус, він був страшенно блідий, а його сорочка всенька була у крові.

Запаливши свічку, він хутко побрався східцями, і я знову почув його швидкі, тривожні кроки.

За хвилю він знову спустився вниз. У руці він тримав пудельце; упевнившись, що самоцвіт лежить там, він почав запихати його то в одну, то у другу кишеню, потім вирішив, либонь, що кишеня — місце ненадійне, замотав його у червону хустину і зав’язав її на шиї.

Далі він кинувся до шафи, дістав звідти золото і банкноти, порозпихав їх у кишені штанів та в кишені піджака, прихопив кілька сорочок і вибіг у двері. Тоді мені все стало зрозуміло; я докоряв самому собі за те, що сталося, наче сам був у тім винен. Мені здалося, наче я чую стогони, то, може, сердешний золотар був ще живий, може, я прийду йому на поміч і хоч почасти відпокутую те зло, якого я не вкоїв, то принаймні дав змогу скоїтися. Я навалився спиною на сяк-так збиті дошки, що відокремлювали від корчми ту комору, де я лежав, дошки відірвалися, і я ввійшов у дім.

Я взяв свічку і побрався сходами; упоперек них лежало чиєсь тіло — то була Карконта.

Той постріл, що його я почув, був у неї, куля прошила їй шию наскрізь, кров цебеніла з подвійної рани і цівкою бігла з рота.

Вона була мертва.

Я переступив тіло і побіг далі.

У спальні був страшенний рейвах. Частина меблів була перекинута, простирала, що за них чіплявся бідолашний золотар, валялися по всій кімнаті, сам він лежав долі, головою до стіни, у калюжі крові, що вибігла з трьох великих ран у грудях.

Із четвертої стирчала колодка великого кухонного ножаки.

Під ноги мені трапився другий пістоль, нерозряджений, певне, порох виявився вогкий.

Я підійшов до золотаря, він був ще живий і, почувши мої кроки, а головне, як здригнулася підлога, розплющив каламутні очі, глянув на мене й поворушив губами, наче хотів сказати щось, а потім оддав Богу душу.

Від того страшенного видовиська я наче здурів; якщо вже я не міг нікому допомогти, то мені закортіло тільки одного — утікати. Я схопив голову в долоні й, волаючи з жаху, вибіг на східці.

У долішній кімнаті виявилося душ із шість митних урядників і два чи три жандарми, цілий озброєний рій.

Мене скрутили, і я навіть не намагався опиратися, тому що вже більше не панував над собою. Я намагався балакати, та з горлянки моєї виривалися тільки невиразні звуки.

Я побачив, що митники і жандарми тицяють на мене пальцями, й оглянув себе — я був геть у крові. Той теплий дощ, який цебенів на мене крізь дошки східців, був Карконтиною кров’ю.

Я показав пальцем на те місце, де ото ховався.

«Що він хоче сказати нам?» — запитав хтось із жандармів.

Один митник зазирнув туди.

«Він дає на здогад, що промкнувся відтіля», — відказав він.

І показав на пролом, яким я і справді промкнувся.

Тоді я втямив, що мене беруть за вбивцю. Умить до мене повернувся голос, повернулася і снага; я видерся з рук людей, що тримали мене, і заволав:

«Це не я! Не я!»

Два жандарми націлили на мене рушниці.

«Якщо поворухнешся, — сказали вони, — тобі край».

«Але ж я вам кажу, — вигукнув я, — що це не я!»

«Розкажеш усе це суддям у Німі, — сказали вони. — А зараз іди за нами, і ми радимо тобі не опиратися».

Та я й гадки не мав чинити опір, я був охоплений жахом і пригнічений. На мене наділи кайдани, припнули до конячого хвоста і попровадили до Німа.

Виявляється, за мною стежив один митник; біля корчми він утратив мене з поля зору й подумав, що я там переночую, тож пішов попередити товаришів, і вони заявилися сюди саме тоді, коли гримнув постріл, і загарбали мене з такими очевидними доказами, що я відразу зрозумів, як нелегко буде мені довести мою невинність.

Тоді всі мої зусилля звелися до одного: спершу я попросив слідчого, щоб він загадав розшукати панотця Бузоні, який того ж таки дня приїздив до корчми «Ґарський міст». Якщо Кадрус усе вигадав і того абата не існувало, значить, мені клямка, хіба що зловили б самого Кадруса і він сам у всьому зізнався б.

Минуло два місяці, упродовж яких, мушу про це сказати, мій слідчий ужив усіх заходів для розшуку абата. Я вже й надію згубив. Кадруса не знайшли. Мене мали судити найближчої сесії, аж восьмого вересня, тобто за три місяці й п’ять днів після вбивства, до в’язниці прийшов абат Бузоні, якого я вже й не чекав, і сказав, що чув, ніби хтось із в’язнів хоче з ним побалакати. За його словами, він почув про це в Марселі й поспішив на мій поклик.

Можете собі уявити, з якою радістю я його зустрів; я розповів йому все, що бачив і чув; хвилюючись, заходився я розповідати про самоцвіт; усупереч будь-яким моїм очікуванням, усе воно виявилося щирою правдою; і, знову ж таки всупереч будь-яким очікуванням, він цілком повірив усьому, що я розповів.

Я був захоплений його лагідним милосердям, бачив, що він добре обізнаний зі звичаями моєї батьківщини, і тоді, сподіваючись, що, може, з цих милосердних вуст я здобуду прощення за єдиний мій злочин, я розповів йому на сповіді, у всіх деталях, що сталося в Отеї. Те, що вчинив я від щирого серця, дало такий самий вислід, якби я вчинив це з розрахунку: моє зізнання в тому першому вбивстві, до якого ніщо не примушувало, переконало його, що я не вчинив другого, і, покидаючи мене, він порадив мені надіятися і пообіцяв зробити все, що від нього залежить, аби лиш переконати суддів у моїй невинності.

Я збагнув, що він клопочеться за мене, як побачив, що для мене потроху пом’якшується в’язничний режим, і дізнався, що мою справу відклали до наступної сесії.

У тому відтинку часу доля розсудила так, що за кордоном зловили Кадруса і доправили до Франції. Він у всьому зізнався, завдавши на дружину-небіжчицю весь тягар злочинного задуму і заохочення до злочину. Його засудили на довічну каторгу, а мене звільнили.

— І тоді, — сказав граф Монте-Крісто, — ви з’явилися до мене з рекомендаційним листом від абата Бузоні.

— Авжеж, ваша ясновельможносте, він дуже перейнявся мною.

«Ваше перемитницьке ремесло приведе вас до згуби, — сказав він. — Як вийдете звідси, облиште його».

«Та ж, панотче, — запитав я, — а як мені жити й утримувати