Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 , Yu Lee"

Як і планувалося, ми приземлилися трохи віддалено, щоб наш чудо транспорт ніхто не помітив.

– Ми швидко долетіли, – натхненно сказала я.

– Так, – погодилися зі мною друзі.

– Ну, тоді пішли швидше, а то до міста ще довго човгати, – нагадала я їм.

Коли ми вже нарешті йшли головною вулицею, було зрозуміло, що місцеві жителі вже сплять. Світло горіло тільки в барах, заїжджих дворах чи всяких сумнівних нічних закладах. Ми попрямували до найближчого готелю, який здавався нам пристойним. Жінка, яка нас впустила, виглядала не дуже задоволеною, мабуть, вона не чекала гостей так пізно і навіть спала в той час коли ми прийшли.

– Будь ласка, дві двомісні кімнати, – попросила я, а в цей час всі покладаючись на мене, пішли у холл і розвалилися на диванах.

– Вам пощастило, що ще залишилися номери, – раптом сказала господиня.

– Це мабуть тому що ціни у вас не з дешевих, – зауважила я відсипаючи їй пригоршню срібняків, але все ж стало цікаво. – Але чому ви так сказали? – здивувалася я, і тим самим ще більше здивувала свою співрозмовницю.

– Ви що, з іншого виміру чи як? Зараз напередодні Нового року, – приголомшила вона мене такою новиною. Адже за всіма цими турботами я зовсім загубилася в часі, а виявилося, що зима вже добігає кінця. Мабуть, потік часу в драконовому притулку відрізняється від того, що тут, адже Новий рік зазвичай припадає на останню неділю зими.

– Оце так, здається я дійсно трохи загубилася в часі, – зізналася я. – Тоді будь ласка, дайте відповідь ще на одне запитання. Як називається місто, в якому ми зараз знаходимося? – вирішила я остаточно збити її з пантелику.

– Дівчино, виявляється ви не тільки в часі, а ще й у просторі загубилися. Ми зараз перебуваємо у Твірені. Ви повинні були чути про це чудове місце, адже наше місто дуже славиться своєю випічкою. А на Новий рік, наші пекарі завжди влаштовують ярмарки, на яких можна спробувати нові витвори кулінарного мистецтва. Вже до речі другий день ярмарку пройшов, завтра останній день буде, бо вночі всі мешканці відзначатимуть свято. Буде весело! – завершила вона. Жінка дуже надихнулася, поки все це мені розповідала, а я тим часом перебувала в прострації і малювала в голові мапу королівства.

– Твірен кажите…, отакої…, куди нас занесло, – випадково вирвались мої думки вголос, і коли я це усвідомила моя співрозмовниця стала на мене ще більш підозріло дивитися. – Ну, я мала на увазі, ось це везіння, що ми потрапили саме туди, куди й збиралися, я думала що Твірен набагато далі на схід, і ми вже не встигнемо на свято, – усміхалася я їй своєю чарівною посмішкою, і здається, вона мені починала вірити. – А ми встигли, – завершила я свою брехню.

– Так, вам неймовірно пощастило, – нарешті посміхнулася вона мені у відповідь. – Ось ваші ключі, номери на третьому поверсі тридцять перший і тридцять дев'ятий, щоб не забули, на ключах є бірки.

– Добре, дякую, – я взяла ключі та пішла до друзів.

– Ну що там? – запитав Нік коли я до них підійшла.

– Пані та панове, я маю для вас новини.

– Які новини? – поцікавився Том, оскільки я сказала це з явно відчуженим виглядом.

– По-перше, ми у Твірені, а по-друге, завтра головне свято зими.

– Що? – вирячився на мене Том намагаючись переварити інформацію. – Чи не хочеш ти сказати…, – почав Том, при цьому обмірковуючи кожне слово.

– Зараз напередодні Нового року? – закінчив за нього Нік, а потім додав. – Стривай секундочку, а як ми в Твірені опинилися?

– Як Твірен? – перепитала Ліфумія, мабуть, її більше ця інформація цікавила. – Тут дуже смачна випічка, – зраділа вона. – Але Нік має рацію, як ми тут опинилися? Це ж місто знаходиться по інший бік Тінкетських гір. Ми що, виходить, вийшли зовсім у протилежному напрямку? – усвідомила вона сенс цієї ситуації, що склалася.

– Так, та й ще раз так. Отже, я всім відповіла? Нічого не забула? А точно забула. На запитання, як ми опинилися не там, де треба, і чому тут час пролетів швидше, я відповім: уявлення не маю. Все? Я заспокоїла цікавість кожного? – діловито я завершила давати відповіді. – Та й взагалі, головне що ми таки вийшли з під бар’єру, ну а чи витратим ми на пару днів довше для повернення чи ні, це вже дрібниці, адже могли там застрягти на роки, – нагадала я друзям. 

– Це без сумніву так, але ти прям дуже стисло все пояснила, – зауважив Нік.

– Як можу, – розвела я руками. При цьому задзвеніли ключі і я про них нарешті згадала. – О, мабуть, забула сказати у нас є кімнати.

– Ура, – підскочила Фумка і вихопила один із ключів.

– Ти чого? – здивувалася я.

– Який поверх? – запитала вона.

– Третій, там на ключах номер кімнати вказаний.

– Відмінно, тоді ходімо, Я просто виснажений, тому хочу спати, – зізнався Нік і забрав у мене другі ключі. І ми всі разом пішли шукати сходи.

Коли ми прийшли на свій поверх, Нік не говорячи нічого відразу пішов до кімнати, а ось Фумка вирішила мене остаточно добити своїми діями.

– Ну, ми пішли! – сказала вона мені на прощання, тримаючи при цьому Тома за руку.