read-books.club » Любовне фентезі » Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно 📚 - Українською

Читати книгу - "Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно"

32
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Все одно впіймаю" автора Вайлет Альвіно. Жанр книги: Любовне фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно» була написана автором - Вайлет Альвіно, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Любовне фентезі".
Поділитися книгою "Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно" в соціальних мережах: 
Якийсь там оракул напророчив, що я маю вийти заміж за принца сусідньої країни. А я не хочу. Не хочу, бо ще дуже молода, не хочу, бо мені обіцяли свободу ще років з десять, не хочу, бо маю мрію, яка важливіша для мене понад усе. А отже вихід тільки один - тікати. Все продумано до дрібниць. Крім нього... Він мене бентежить та лякає... Що? Він готовий допомогти мені втекти? Оновлення кожного дня зранку або ввечері.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 24
Перейти на сторінку:
Розділ 1.1

- Чому я? Ну чому я? У вас що, дочок мало? - сплеснула я руками й ображено глянула на своїх батьків.

Я ходила туди сюди по кабінету палаючи праведним гнівом вже понад двадцять хвилин, намагаючись напоумити маму й тата, короля та королеву. Я завжди була наймолодшою п'ятою дочкою, а ще ж був й один брат, саме тому на мене звертали увагу, тільки якщо я десь нашкодила. Звичайно, в мене як принцеси були певні обмеження, але на деякі з них я просто не звертала уваги, і мені нічого за це не було. Навіть мама завжди казала, що не бути мені добропорядною дружиною.

Пф! Дружиною! Та кому воно треба! У всьому слухатися чоловіка. Туди не йди, того не роби... Ні, ні, ні, це не для мене. А от наука - так. Я любила науку всім своїм серцем. Тато, на мій п'ятнадцятий день народження навіть подарував мені лабораторію, де я могла творити й винаходити. І вже навіть змогла досягнути певного успіху...щоправда, про це ніхто не знав.

Тато хоч і подарував мені лабораторію, та ставився до неї та моїх винаходів швидше як до розваги, ніколи не сприймав серйозно, тому я запатентувала декілька невеликих приладів від чоловічого імені - Шарль Феро. А зараз працювала над своєю мрією - літати. Та я знала, що ніхто мене слухати не став би. Хіба наука це та причина за якою можна не виходити заміж?Саме тому просто нещадно намагалася тиснути на жалість, все ж таки улюблена молодша дочка. Хоча щодо цього у мене вже з'явилися певні сумніви.

- Тебе обрали з поміж усіх наших дочок, - спокійно сказала мама, а тато додав, - це велика честь.

- Але вона мені не потрібна, хай візьмуть і переоберуть. Сільві чи Полін куди більше підійдуть на роль дружини й тим більше королеви. Ну яка з мене королева?!! - Я ледь не плакала.

- Ми теж так думаємо, - сказав тато, але мама на нього шикнула.

- Тц! З неї вийде чудова королева. Я в цьому впевнена.

- Та ні ж! Ну яка з мене королева?

- Доню, - мама підійшла ближче і міцно мене обійняла. - Ти знаєш, що в Німерію завітав оракул...і його слова варто сприймати більш ніж серйозно. Він порадив принцу одружитися з тобою.

- Але чому? Чому?! - я ніяк не могла цього зрозуміти.

- Він не пояснив..., - сказав тато. - Але на все є своя причина.

- Не вірю... Я не вірю!! Я не хочу вірити що таким має бути моє життя! - я вибігла з батьківського кабінету, і ковтаючи гіркі сльози побігла куди очі глядять.

***

- Що з тобою, що сталося? - мене зупинила Сільвія, друга по старшинству сестра. Висока, статна, розумна, і не менш гарна. Вона була тією кого мама завжди ставила в приклад, коли справа стосувалася поведінки в суспільстві. 

- Нічого..., - шмигнула я носом, за що вона мене завжди сварила. От і зараз вона зморщила свій носик і вже хотіла мені в соте нагадати як повинні поводити себе принцеси, та очевидно, щось в моєму погляді її зупинило. Вона лише глибоко зітхнула і перепитала. - Що сталося? Я ж бачу, що це не просто один з твоїх капризів.

Тепер же ніс морщила я. Чому мене зажди робили у всьому винною?

- Я не хочу казати..., - знову шмигнула носом, але цього разу це було більш спеціально, напевно щоб насолити сестрі за її слова про мої капризи. І зовсім я не була капризна!

- Тааак....і що ти натворила? - вона прийняла сувору позу і поглянула на мене не менш суворим поглядом.

- Нічого. Нічого! Чому одразу я?

- А хто був перемазався чорнилами й перемазав ними добру частину палацу?

- Це було для експерименту...

- Знаю. Знаю, так само як і розграбовування запасів магістра, і знеструмлення всього палацу. Ми цілий день сиділи без світла. І все це для експерименту, - глузливо закінчила вона. - Розповідай.

- Цього разу це не має до мене ніякого відношення! - вибухнула я.

- Не має? - недовірливо перепитала Сілві примруживши очі.

- Ні...тобто так...тобто, я ні в чому не винна!

- Нормально поясни.

- Мене видають заміж...вааа, - так я ганебно розревілася.

- Що? Чому? За кого? - навіть вона була здивована.

Поки що лише Леніель, найстарша сестра, встигла вийти заміж. І то це сталося лише пів року тому, а їй вже було двадцять шість, не те що мені - вісімнадцять. Так в нас було дозволено одружуватися з вісімнадцяти років, але майже ніхто так не спішив, навіть серед вищих родів.Зазвичай дівчата виходили заміж з двадцяти п'яти до тридцяти років, а чоловіки мали навіть ще трохи більше часу пожити вільно аж до тридцяти п'яти. А ще хоч це й було не обов'язково, та вважалося гарним тоном, виходити заміж чи одружуватися в порядку старшинства. Я не готова була змиритися з цим всім...принаймні не зараз. Де мої ще десять років свободи? Я стільки всього не встигла зробити...стільки ідей в моїй голові лише чекають свого втілення.

- Так сказав оракуууул... За кронпринца Віттенбергіііів, - промовила я підвиваючи.

- Що?! ТИ? - її лице закам'яніло. Це мене так налякало, що я навіть забула про те що плакала. - Чому ти? Чому це маєш бути ТИ? - зиркнула на мене своїми очима повними злості, і просто пішла геть більше не сказавши ні слова.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 24
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно"